7549
Росія втягується в кризу, яка може поставити під сумнів існування держави
— Казна та Політика
Вперше за багато років російська влада по-справжньому злякалася. На запитання УНІАН відповів політолог, доктор історичних наук, професор МДІМВ Валерій Соловей
Валерію Дмитровичу, на якому етапі свого розвитку перебуває Росія? Іншими словами, що за країна Росія сьогодні?
Щоб відповісти на це питання, потрібно прочитати або цілу лекцію, або постаратися відбутись однією фразою. Я б сказав, що Росія, як казали в російській літературі ХІХ століття, "страна межеумочная". Тобто Росія перебуває між якимись станами, до яких вона не прийшла, і тут почала формуватися нова якість. Якщо говорити дуже поглиблено, то Росія і Україна пішли різними шляхами. Росія почала будувати ринкову економіку в поєднанні з авторитарною державою, Україна пішла шляхом плюралізму. Це різні моделі. Я не беруся обговорювати, чому вони пішли різними траєкторіями, але, на мій погляд, Україна пішла більш вдалим шляхом. Російська модель виглядала дуже успішною, і наслідки "помаранчевої революції" у нас видавалися як доказ успіху російського вибору. Але зараз Росія втягується у колосальну кризу, хоча, власне, вона з неї не виходила. Просто ми підходимо до нового витка цієї кризи. Причому мова йде не про економічну кризу, а про кризу соціополітичну. Ця криза може поставити під сумніви саме існування цієї держави.
Ви маєте на увазі наближення президентських виборів 2012 року?
Ні, все набагато фундаментальніше. У Росії наростає масове невдоволення тим, що тут побудовано і що склалося. Рефрен, який об'єднує всіх незадоволених - зверху донизу і знизу доверху - несправедливість. Усі хочуть справедливості. Її хочуть як великі підприємці, які вбачають несправедливість у тому, що їх гноблять, так і маса населення. Ця держава виявилася вкрай неефективною, вона існує лише завдяки нафті, газу й іншій сировині. А також завдяки інерції населення. Росіяни довго приходили до тями після шоку 90-х років, і потребували певної паузи, відпочинку. Населення отримало цю паузу, але з'ясувалося, що шлях, як здавалося, процвітання, - це шлях в нікуди. Далі - порожнеча. Швидше, в цій порожнечі - прірва.
Тобто в Росії може статися щось екстраординарне?
Насправді такі події вже почали відбуватися. Те, що відбувалося в грудні в Москві та в інших містах європейської Росії (я маю на увазі заворушення на етнічному ґрунті) - це події екстраординарні. Вперше в Росії почалися масові заворушення. І дуже важливо, що кістяк цих виступів складають молоді люди, виховані в пострадянську епоху. Вони вільні від обмежень людей мого покоління. Моє покоління - 40-50-річні люди - більш законослухняні, хоча їм може не подобатися державна влада. Сучасна російська молодь дуже критично ставиться до держави. Вона відчайдушна або, як кажуть зараз в Росії, відморожена. Таких людей не так вже й мало і, що дуже важливо, вони живуть в іншому технологічному середовищі. Інтернет дозволяє координувати дії, проводити масові акції, не вимагаючи ніяких формальних структур - зустрічей, погоджень. Міліція когось заарештує, але це не міняє ситуації, все одно знайдеться група людей, яка буде через Мережу закликати вийти на мітинги. Я бачу по реакції, що російська влада боїться, вперше за багато років російська влада по-справжньому злякалася. Тому що це не ті, хто виходить на Тріумфальну площу (тих небагато, і їх вплив обмежений), це люди, за якими стоїть маса російського народу. Тому що цей народ відчуває себе приниженим і ображеним. Які будуть наслідки і довгострокова динаміка, я не беруся пророкувати. Поясню чому - не зі страху. Я дуже довго займався вивченням революцій і можу сказати дуже спрощено так: можна передбачити державну або загальнонаціональну кризу, для цього є методики, але неможливо передбачити революцію. Росія втягується у кризу.
Наскільки небезпечна для російської держави етнічна складова цих виступів?
Це не небезпечно для Росії, як не дивно. Тому, що мова йде про право голосу 80% населення. Росіяни, які становлять 79-80% населення Росії, вважають, що вони не мають права голосу, і я з ними згоден. Яка ж загроза від того, що люди, предки яких створювали Росію і чиєю працею вона тримається, отримають права голосу? Це є справжня демократична вимога.
Те, що сталося на Манежній площі, - ще зовсім не бунт. Це навіть ще не гроза. Це перші сполохи... Дивно, але з грудня в країні щось змінилося в масових відчуттях. Це відчуваєш шкірою. Це досить важко описати. Для цього потрібно тут бути. Я сьогодні листувався зі своїм колегою з Англії, і він запитував, що відбувається в Росії. Я відповів: "Це тяжко передати словами, а концептуалізувати взагалі неможливо".
Є відчуття, що ми перед грозою - похмуре суворе мовчання тут нависає, щось погане, щось недобре. Ненависть. У Росії з'явилося дуже багато ненависті. Порівнюючи з Україною, можу сказати, що в Україні при всіх своїх економічних і соціальних проблемах значно спокійніше суспільство. Не розслаблене, як грецьке чи італійське. А в Росії накопичується те, що психологи називають "невідреагованою напругою". Тут дуже високий рівень агресії, причому агресії, яка не знайшла виходу. Тут дуже багато взаємної ненависті. Достатньо проїхати в московському метро, особливо в годину пік. Це модель соціального пекла. Люди постійно живуть у пеклі, природно, що вони починають ненавидіти і одне одного, і владу. Ця енергія знаходить свій вихід, наприклад, в масовому алкоголізмі...
Газпром сильніший від МЗС
Після розвалу СРСР пройшло практично 20 років. І сьогодні у Росії напружені відносини практично з усіма сусідами, країнами, що колись складали єдину радянську державу. Чому так відбувається?
Треба дуже постаратися, щоб посваритися з усіма.
При всьому відштовхуванні від Росії, був пієтет перед Москвою. Я пам'ятаю 90-і роки, коли приїжджали українські колеги, вони дивилися знизу вгору. У всіх республіках, за винятком прибалтійських і, можливо, Грузії, був дуже сильний провінційний комплекс.
Це не секрет, але своєю політикою Росія дійсно примудрилася багатьох відштовхнути.
Багатьох чи всіх?
Я б сказав майже всіх. Судячи з відносин з Білоруссю, це був останній справжній союзник Росії. Зараз Росія опинилася в блискучій самоті, тому що прагнення перекласти все на економіко-центричну основу дуже погано закінчується. Переважає загальнонаціональна політика приватних економічних інтересів. Зрозуміло, що в якихось відносинах Газпром сильніший від МЗС, значно сильніший того, що можна назвати "національним інтересом". Це не секрет для тих, хто займається вивченням і аналізом російської зовнішньої політики.
Крім того, цьому сприяла зневага до партнерів. У Росії весь політичний клас дивиться на Україну зверху вниз. Можна почути, що українська мова - це "спотворена російська", українці - це "якась погіршена версія росіян". Вони ведуть себе відповідно до цього. Але Україна це все спростувала - там відбулася революція. І справа не в тому, які її підсумки. Справа в тому, що Україна опинилася здатна до самостійного вибору. Не тільки Україна, але й інші сусіди.
А цей снобізм, який тут демонструється, насправді безпідставний.
А як вам здається, сучасні українські політики позбулися провінціалізму?
Мені здається, ні. Від нього не те що не можна позбутися, можна, звичайно. Але в Україні зараз діє принцип "ласкаве теля двох маток ссе" - і з Заходом, і з Росією. Це, до речі, розумна політика національних інтересів. Але є щось таке в цій пострадянській еліті незнищенно холопське. Раніше вони запобігали перед Кремлем, тепер вони так само поводяться стосовно Вашингтона, Брюсселя, Берліна. В українському Кабміні був чиновник (не хотів би називати його прізвище), який був взірцем радянської людини, але після розпаду Союзу переорієнтувався на Захід. Зараз він говорить, що забув російську мову, хоча раніше не знав української. Людина стала лобістом вступу України до євроструктур і так далі. Це те ж саме - знайти господаря.
Російська еліта відрізняється тим, що вона не вважає, що вона повинна перед кимось запобігати, вважає, що вона сама по собі якийсь центр. А ось еліти пострадянських країн заражені таким провінціалізмом. Хоча, чесно кажучи, такий світовий лад. Дуже важко в сучасному світі залишитися незалежним. Можна бути незалежним, якщо від всіх закритися, як Північна Корея, або стати технологічно дуже розвиненою, як Південна Корея.
Україна має шанси бути прийнятою в Євросоюз, Росії їх не має взагалі
Зараз Росія активно працює над різними інтеграційними об'єднаннями - Митний Союз, ЄЕП, ОДКБ. Міністр закордонних справ Лавров взагалі говорив про створення Євразійського союзу. Чи можуть на тлі складних відносин з потенційними членами такі структури бути в принципі успішними?
У принципі, якщо буде політична воля з боку Росії та збіг економічних інтересів, це було б можливо. Але я не впевнений, що це завдання під силу нинішній російській еліті, яка здатна рушити в цьому напрямку, але в неї, як правило, немає волі щось довести до кінця. Хоча б тому, що такий союз вимагатиме обмеження якихось групових і приватних інтересів. Як сказав один російський журналіст, всі російські чиновники - державники і патріоти, але рівно до того моменту, поки це не вступає в конфлікт з їхніми особистими інтересами. Це відноситься і до політики Росії в цілому.
Я не дуже вірю, що це можливо. Потім, історичного часу не так багато. Росія – держава, що слабшає. Вона слабшає демографічно, слабшає технологічно, адже ідея модернізації з'явилася не від хорошого життя. А від того, що наш товар (сировина), звичайно, потрібен, але його значення буде зменшуватися. А більше нам нічого запропонувати. Росія дійсно сировинний придаток. Свого часу Радянський Союз критикували за те, що він експортує лише сировину, але тоді продавалося значно більше машинобудівної продукції.
А участь України в цих структурах не суперечила б просуванню у європейському напрямку? Наприклад, тим же переговорам про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС?
Економічна доцільність для України в економічних об'єднаннях на пострадянському просторі, звичайно ж, є. Європа поки це все-таки журавель у небі з дуже простої причини - зараз у неї не дуже багато грошей. Я думаю, що якби не було глобальної економічної кризи, то інтеграція України, як і Білорусі, до європейських структур йшла б значно швидше.
Криза не закінчилася в Європі, і ми можемо побачити її черговий виток, причому більш масштабний, ніж попередній. Це стримує можливості інтеграції України. Хоча, якщо говорити про якесь стратегічне майбутнє, то в України є шанси бути прийнятою в Євросоюз. У Росії їх немає взагалі. Хоча кращі шанси у Білорусі. Як тільки піде Лукашенко, через 2-3 роки Білорусь може стати членом Євросоюзу. З усіх країн вона найбільше готова і найлегше піддається інтеграції. У України шанси значно менші, але, тим не менш, вони є.
Зараз керівники України і РФ демонструють поліпшення відносин між двома країнами. Чи можна прогнозувати, ніж у середньостроковій перспективі закінчиться така дружба?
Думаю, вона закінчиться підписанням якихось економічних угод. Але я б не став переоцінювати значення цієї дружби. У мене таке відчуття, що за флером цієї дружньої риторики Янукович проводить цілком прагматичну політику в інтересах України, і якщо хочете, в принципі такий союзницький дискурс стосовно Росії був необхідний після охолодження відносин за часів президентства Ющенка. Ющенко маятник загнав занадто далеко, зараз маятник йде назад, але не думаю, що можливий якийсь дуже тісний союз Росії і України. На це є серйозні причини. Можливі дуже гарні відносини, але неможливе об'єднання. Нічого схожого на Союзну державу Росії і Білорусі між Росією і Україною бути не може. Поділюся спостереженнями. Всі мої друзі в Україні, яких дуже багато - етнічні росіяни чи русифіковані українці - ніколи не знали української мови і в порівнянні з 90-ми роками стали прихильниками незалежності. Причому мова йде про людей з Донбасу.
Більше того, зараз навіть від старшого покоління можна почути: "Може й добре, що розпався Радянський Союз". У 90-і роки вони думали зовсім інакше.
Існує дискусія, хто кращий, Янукович чи Тимошенко, але не існує дискусії, бути Україні незалежною чи ні, за винятком, можливо, Криму. Все це означає, що в Україні складається єдина українська політична нація, всередині якої йде дискусія - будувати її як націю політичну, як пропонує умовно Схід, або етнічну - як пропонує умовно Захід України. Дискусія про мову насправді індикатор того, яку націю будувати - політичну чи етнічну.
Досить, щоб держава побула незалежною 20 років, нехай це буде навіть опереткова незалежність, виростає покоління, яке стає її оплотом. Вони вже не знають іншої держави та культурної ситуації.
Те ж характерно для Росії. Тут молоді люди не хочуть жодних союзів ні з ким. Ті, хто пройшов пострадянську соціалізацію, вважають, що Росія повинна бути незалежною і не потребує союзів ні з ким. Для Росії це означає якісне зрушення - росіяни перестають бути імперською нацією. Вони не хочуть імперії, не хочуть жертвувати. Кажуть, було б непогано "бути імперією", але якщо поставити питання, що ви готові за це платити - чи готові проливати кров, направляти фінанси, - ні, ніхто цього не хоче.
Українське суспільство будується як національно-демократична держава. За образом країн, які виникали в Європі у ХІХ столітті.
Наприкінці року російський прем'єр заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні без України. Для чого робляться такі заяви?
Можливо, це образа за невдалі переговори з Януковичем. Політики ж люди, і не треба переоцінювати продуманість їхніх слів і вчинків. Вони дуже часто керуються емоціями.
По суті, якщо виходити з історичних фактів, це не правильно. Це такий укол, якщо хочете, це комплекс великоросійської переваги. Треба, мовляв, хохлам показати їхнє місце. Нехай знають. Це характерно для російської політики.
Але Путін практично повторив цей вислів ще раз, трохи згодом. А адже протягом останніх років, "одна на всіх" перемога залишалася чи не єдиною сполучною ланкою між пострадянськими країнами (крім Прибалтики, звичайно). Можливо, ця риторика - побудова якоїсь нової ідеології?
Це було єдине в нашій пам'яті, що об'єднувало. Якщо починається сепарація цієї перемоги, поділ її, то в соціологічному плані це показує, що Росія стає національною державою. Вона відділяє, вона виділяє свою частину минулого. Вона намагається з того імперського чи радянського минулого вичленувати якийсь свій домен. Слова "ми б перемогли" показують, що нам вже ніхто не потрібен. А насправді час покаже, що за цим стоїть. Важливі не слова політиків, а їхні реальні дії.
Розмовляв Роман Цимбалюк, власкор УНІАН у Росії
За матеріалами: УНІАН
Поділитися новиною
