4658
Традиція ухилення. Історія та традиції несплати податків
— Казна та Політика
Традиція ухилятися від сплати податків зародилася тисячі років тому. Так, можновладці Римської імперії заривали коштовності в землю, щоб уникнути сплати збору на предмети розкоші. Китайці кочували по країні з метою втекти якнайдалі від тих, хто збирає данину, а європейці переїжджали в Новий Світ, де їх звільняли від податків. І зараз багато хто воліє тримати накопичення на рахунках банків невеликих європейських країн і ще більш дрібних острівних держав, по суті торгують пільговими податковими умовами.
Релігійний шлях
Відомий китайський історик Чо Йонг Су писав, що в II столітті до н.е. жителі китайських царств часто мігрували, щоб не платити данину, причому робили це розумно: "Вони оселялись глибоко в гірських районах, де переписувачі населення не змогли б їх зареєструвати. Там вони були вільні від високих податків і законів. Принаймні, поки закони не добиралися до їх нового поселення ".
Правда, такий спосіб ухилення від податків не підходив великим власникам, які не могли кинути свої земельні володіння. Їм доводилося проявляти винахідливість. Непоганий приклад того, як примудрялися заощаджувати на податках, при цьому нікуди не переїжджаючи, можна знайти в історії середньовічної Індії.
Монархи династій, які змінювали одна одну, були тоді єдиними власниками всієї землі, і з тих, хто проживав на ній, вони збирали дуже великі податі, розмір яких міг істотно змінюватись залежно від потреб правителя. Так було, поки в XIII столітті правителі могутньої за мірками тих часів імперії Хойсалів не встановили фіксовану ставку податку на землю, назвавши її "сіддха". І кожен феодал, який отримав земельну ділянку від монарха, щорічно її виплачував. Представники вищої касти брахманів (наприклад, вчені, правники і проповідники) користувалися певними пільгами. А землі, подаровані володарем монастирям, взагалі не оподатковувалися, оскільки передавалися богам.
Будь-який землевласник мав право допомогти монастирям, передавши їм частину своєї землі, і в такому випадку за неї не потрібно було платити податок. Цю лазівку в законі з успіхом використовував багатий землевласник на ім'я Гопсала. Він придумав схему, яка дозволила йому заощадити значні суми і яку, на його щастя, схвалив верховний правитель Нарасімха III.
У 1261 році Гопсала створив земельне володіння, включивши до нього велике село і менші навколишні села. Свій маєток він розділив на 47 частин, кожна з яких обкладалася податком. 36 частин Гопсала передав під формальний контроль брахманам, щоб платити подати за "брахманськими ставками". З решти 11 частин одну він залишив у своїй власності, мабуть, для того, щоб уникнути підозр у спробі ухилитися від сплати податків. І ще 10 частин Гопсала відвів під храм богу Йоганатху, який він також передавав під контроль брахманів. Вони погодилися стежити за храмом і прилеглими будівлями, а також за садами.
На утримання храму Гопсала щорічно виділяв 151 гадьяну - згідно зі збереженими документами ці гроші розподілялися таким чином. 6 гадьян витрачалися на приношення, ще 39 призначалися на оплату праці обслуговуючого персоналу: кухарів, барабанщиків, майстрів гірлянд, мийників посуду, гончарів та прибиральників. Такий воістину невід'ємний атрибут будь-якого храму, як танцівниці, обходився в додаткових 6 гадьян. Людина на ім'я Бхарітея, який виконував обов'язки скарбника, одержував 40 гадьян, як і Сінгея, який обіймав посаду інспектора. Решта 20 гадьян призначалися дівчині Байакке, доглядачці храму, садів та зерносховища.
Останні три людини заробляли величезні на ті часи гроші. Для порівняння: брахман, який викладає літературу, отримував у середньому не більше 6 гадьян на рік. Втім, це пояснювалося просто: Байакка була однією з дочок Гопсали, а Бхарітея і Сінгея - його зятями.
Сторіччя по тому в Оттоманській імперії землевласники застосовували такий самий спосіб ухилення від податків. Вони передавали свої землі релігійним фондам, вакіфам, які підтримували мусульманські школи і мечеті. А потім організували свого роду трастове управління цими землями, призначаючи їх керуючими своїх родичів.
Корупційний шлях
Багатим феодалам і служителям монастирів, як правило, в усі часи було простіше, ніж простолюду, ухилятися від сплати податків. У них, наприклад, були гроші на те, щоб підкупити чиновників, відповідальних за збір податі. В Англії XII-XIII століть, часів правління Едуарда I та Едуарда II, цей спосіб уникнути великих витрат малими коштами отримав широке поширення.
Відомий випадок, коли в 1296 році збирача податків Річарда ле Хостеджа звинуватили в отриманні хабарів від настоятелів монастирів, які не хотіли віддавати частину врожаю пшениці на утримання армії. Р.ле Хостедж повинен був зібрати цю данину з кількох релігійних установ графства Глостершир, до числа яких входили великі монастирі Глостер, Теукесбері, Стенлі, Сиренсестер і монастир святого Августина.
У Глостері збирач податків отримав 60 шилінгів і золоту брошку у подарунок від настоятеля монастиря, 4 марки від того, хто роздавав милостиню і ще 60 шилінгів від скарбника. У Стенлі йому, правда, запропонували тільки одну марку, але це був єдиний випадок, коли Р.ле Хостеджу вдалося заробити менш ‡ 2. У звичайних хліборобів не було таких коштів - троє селян із села Ніпсфілд змогли запропонувати йому хабар у розмірі лише 9 шилінгів.
Подібні податкові злочини відбувались і в інших графствах королівства. У 1298 році в Норфолку було проведено розслідування діяльності податківців, і одного з них, Річарда де Карні, також звинуватили у корупції. Як випливає із документів того часу, він "збирав подати з бідних і незаможних, при цьому оминаючи тих, хто мав владу і гроші - наприклад, Роберта де Шелтона, лицаря".
Кожне графство мало надати певну кількість зерна, і якщо багатії не платили податі, то селянам доводилося віддавати більше. У графстві Кент, наприклад, розслідування показало, що феодали підкуповували збирача податків Річарда де Люта і нічого не віддавали королю, а ті, хто відмовлявся давати хабар, платили набагато більшу данину.
Втім, люди із солідним статком могли піти й іншим, більш законним, шляхом. Король Англії торгував протекціями, які захищали майно великих власників від домагань місцевих чиновників. Ці протекції могла дозволити собі лише людина забезпечена і впливова, оскільки вони не тільки дорого коштували, але і видавалися виключно тим, хто мав зв'язки при дворі.
Подібна несправедливість викликала обурення як у селян, так і вчених того часу. Автор трактату De Speculo Regis так описує те, що відбувалося у 1331 році: "Уявіть собі бідного селянина, який приходить на ринок з метою продати бика. Отримані гроші йому потрібно віддати в рахунок сплати боргу, оскільки він, заклав свою землю. На ринку королівські чиновники забирають його бика як податок, і селянин нічого не отримує натомість, втрачаючи згодом землю. З іншого боку, багач, який торгує на ринку і вівцями, і биками, може показати протекцію і бути вільним від податків ".
Враховуючи ці відомості, слова автора De Speculo Regis про те, що високі податки багатьох звели до могили, не здаються перебільшенням.
Колонізаційний шлях
З розвитком мореплавства і зростанням обсягів торгівлі податки на власність часто стали відходити на другий план. У Британській імперії XVII-XVIII століть у колоніях подать майже не платили, оскільки торговельні збори, а також продаж земельних ділянок та акцизів на реалізацію тютюну та алкоголю забезпечували достатній дохід. До того ж уряду потрібно залучати поселенців в нові колонії, що було непросто, враховуючи те, з якими труднощами їм належало зіткнутися. У Віргінії, наприклад, від першої хвилі поселенців майже нікого не залишилося - 90% людей, які приїхали підкоряти безкрайні американські простори, просто померли від голоду і хвороб.
У таких умовах ні про які збори податків не могло бути й мови. Навпаки, багатьом поселенцям, здатним привезти із собою кількох працівників, пропонували безкоштовно ділянки землі розміром приблизно 50 акрів і повне звільнення від податків, принаймні на перші 7-10 років. На додаток до цього в деяких випадках вони отримували пільги на торгівлю із метрополією терміном більш ніж на 20 років.
Попри небезпеку, поселенці приїжджали в колонії спочатку сотнями, а потім тисячами. Із 1620 по 1640 рік у Плимутській колонії виросло 7 невеликих нових міст, а в колонії Массачусетської затоки з'явилося більше 30 поселень - вони стали домівкою для майже 20 тис. жителів, багато з яких були забезпеченими європейцями.
Подібну схему залучення нових колонізаторів використовували й Нідерланди. У середині XVII століття адміністрація міста Новий Амстердам оголосила про те, що нових поселенців на річці Делавер звільнять від будь-яких прямих і непрямих податків на 10 років, після чого вони будуть зобов'язані виплачувати найменший податок на території Нових Нідерландів. При цьому від виплати десятини вони звільнялися на 20 років.
У місті Новий Амстел влада пішла ще далі - вона видала кожній родині іммігрантів-менонітів (представників однієї з гілок протестантизму) по 100 гульденів у борг, а також безкоштовно доставила їх до місця поселення і звільнили від податків на 20 років.
Багаті європейці могли не тільки вкладати гроші в голландську Вест-Індську компанію, яка управляла колоніями, одержуючи можливість не платити податки, але і стати свого роду феодалами на новій землі. Хоча вони і купували землю в індіанців, але платили гроші. Європейські переселенці брали на себе зобов'язання протягом 4 років заснувати на своїй ділянці невелику колонію із 50 людьми у підпорядкуванні. Їх власністю, яку вони могли передавати у спадок, було все, що знаходилося на землі і в її надрах, тобто тварини, рослини, мінерали і водні ресурси.
Ці привілейовані колонізатори могли торгувати вздовж усього узбережжя Північної Америки, використовуючи кораблі Вест-Індської компанії або власні. Така їхня діяльність вже оподатковувалася - скажімо, з кожної проданої шкури вони повинні були виплатити компанії 1 гульден. Однак ці витрати окупалися, оскільки Вест-Індська компанія гарантувала їхню безпеку, на що в ті часи не варто було шкодувати грошей.
Протягом наступних десятиліть податки в американських колоніях, як і раніше, залишалися невисокими - так, в 1765 році вони все ще були в 25-50 разів нижче податей, які збираються на території Британії. Тобто колонії фактично стали прообразами існуючих зараз офшорних зон. У порівнянні з ними податковий режим у Європі виглядав грабіжницьким, і багато заможних жителів Старого Світу прагнули вберегти свої накопичення, забираючи їх з собою в Новий Світ.
Втім, після американської революції і проголошення незалежності ситуація змінилася. У період з 1790 по 1809 рік уряд Сполученого Королівства почав збирати у 8 разів більше податків - $ 16 млн на рік. Щоправда, потім ця сума зменшилася майже на третину - вдавалося отримати приблизно $ 10-12 млн. Після війни з Британією в 1812 році Сполучені Штати вже не могли похвалитися низькими податками. Іноземний капітал проте продовжував надходити до країни - різкий стрибок промислового виробництва обіцяв не менше значний прибуток.
Напівлегальний шлях
Офшорні держави в їх сучасному розумінні виникли в перші десятиліття XX століття. Головну роль у цьому відіграли дві світові війни. Уряди країн, що приймали в них участь, були змушені підвищувати податки, щоб фінансувати армію. У Великобританії, наприклад, прибутковий податок на початок Першої світової війни становив лише 6%, а до 1918-го досягав вже 30%. Був введений так званий податок на надприбутки, який платили компанії, які заробляли на виробництві військової продукції. У загальній складності обсяг зібраних коштів збільшився до того моменту у 17 разів порівняно із 1905 роком і згодом вже не зменшувався.
У Сполучених Штатах, які пережили Велику депресію, великих власників чекало різке зростання оподаткування. Новий курс, проголошений Франкліном Рузвельтом, передбачав збільшення максимальної податкової ставки з 25 відразу до 63%. За словами історика Еліота Браунлі, найбагатші американці стали платити удвічі більше податків.
Першою країною, що відчула, наскільки вигідним може виявитися порятунок капіталу, стало Князівство Ліхтенштейн. У 1923 році в цій державі з'явився закон про оподаткування, що надавав право тим компаніям, які зареєстровані в цій країні, але не ведуть там комерційну діяльність, не платити податки на майно, доходи чи прибуток. Від них вимагали лише виплачувати невеликий податок на капітал.
Такі ліхтенштейнські політики, як Вільгельм Бек і Людвіг Марксер, почали у вільний від основної роботи час займатися і фінансовою діяльністю. Вони допомагали іноземним підприємствам направляти кошти на рахунки компаній князівства, що не обкладається податками. На початку 1920-х років подібних компаній було не так вже й багато, щоб присвячувати їм весь робочий час. До 1925 року таких підприємств налічувалося не більше 100, але їх кількість стрімко зростала: до 1927-го їх було 333, а через три роки тому - вже 747. До 1928-го ці компанії приносили до бюджету Ліхтенштейну більше 275 тис. франків - більше, ніж митні збори від імпорту зі Швейцарії, головного торгового партнера країни.
Коли керівництво відомої британської текстильної корпорації Courtlauds свого часу не захотіло платити податки на прибуток, отриманий від будівництва двох фабрик в Кале і Кельні, воно скористалося ліхтенштейнською схемою. Всі фінансові операції Courtlauds проводила через дві компанії в князівстві, і таким чином їй вдалося легально заощадити на податках. Хуго Кілнер, головний бухгалтер Courtlauds, що використав цю схему, удостоївся підвищення - став директором компанії.
Через 10 років, вже у 1930-х роках, Courtlauds перевела своїм ліхтенштейнських підприємствам акції дочірньої компанії American Viscose Corporation, щоб приховати її надприбутки. У результаті Міністерство фінансів США звинуватило підприємство в ухиленні від сплати податків на суму $ 13 млн. У суді, правда, вдалося довести лише, що намагалися ухилитися від сплати $ 5 млн.
Але пізніше американський уряд відновив справедливість. У 1941 році голова фінансового міністерства Сполучених Штатів Генрі Моргентау наполіг на тому, щоб Courtlauds продала уряду США American Viscose Corporation - у вигляді жесту доброї волі, який підтвердить, що вона гідна отримати фінансову допомогу за програмою ленд-лізу.
Приклад Ліхтенштейна наслідували багато держав, в першу чергу Швейцарська конфедерація. Після Першої світової війни рух капіталу в Європі різко сповільнився, тому в конфедерації, так само як і в князівстві, дозволили реєструвати компанії, які допомагали закордонним інвесторам уникати високих податків у своїх країнах.
Історик Теодор Ференбах в книзі "Цюріхські гноми" розповідає цікаву історію. Одній багатій сім'ї з Італії не хотілося платити податки, і за допомогою банкіра Штройлі-Шмідта вона створила в Швейцарії два підприємства. Директорами були призначені невідомі клерки з числа підлеглих Штройлі-Шмідта, а зареєстровані компанії були прямо у нього вдома.
Одна з них, Ajax AG, купила в італійців акції їхньої фірми на $ 5 млн. Ці гроші Ajax AG повинна була надати друга швейцарська компанія, яка ставала власником і акцій, і самої Ajax AG. А її власниками, у свою чергу, були як раз члени тієї самої сім'ї, але документи, які підтверджували це, були надійно заховані в одному з численних осередків банку, де працював Штройлі-Шмідт. Таким чином, акції могли навіть не залишати Італію, як пише Т. Ференбах, але за всіма законами з тих пір вони перебували у власності Швейцарської Конфедерації та обкладалися такими податками, які існують в цій державі.
На додаток до зазначених схем у 1934 році Швейцарія прийняла закон, що забороняв розголошення банківської таємниці. У значній мірі виграли від цього німецькі промисловці. Побоюючись, що прихід Адольфа Гітлера до влади негативно позначиться на їхньому добробуті, за словами Т. Ференбаха, власники "практично кожної німецької корпорації, яка займалася бізнесом в Європі, воліли відкрити рахунок у швейцарському банку і направити туди кошти, отримані від зарубіжних підприємств".
Успішний досвід Ліхтенштейну та Швейцарії швидко перейняли й інші держави, для яких це був єдиний спосіб поліпшити своє фінансове становище. Найчастіше їм у цьому допомагали юристи, які здобули освіту в престижних європейських університетах. У 1935 році випускники Кембриджа сер Реджинальд Коньерс і його партнери Джеймс Перман і Ніколас Ділл, які організували на Бермудських островах компанію Conyers Dill & Pearman, брали участь у створенні там законодавства про офшорні компанії. І завдяки їхнім старанням в країну хлинув потік капіталів із розташованих неподалік Сполучених Штатів.
Тупиковий шлях
Після Другої світової війни у світі з'явилася велика кількість бідних, але незалежних країн, і багато з них вирішили наслідувати приклад Бермудських островів. Це були острівні держави в основному Карибського басейну, але офшорне законодавство прийняли і ті, які розташовувалися на захід і на південь від Великобританії і перебували в її юрисдикції.
У 1961 році острів Мен, що знаходиться між Британією та Ірландією, різко знизив ставки оподаткування - його уряду захотілося привернути забезпечених іммігрантів, тому що туризм більше не приносив такі доходи, як в минулі часи. Цей захід планувався як тимчасовий, але Мен залишається офшорною зоною і зараз.
На зниження податків пішли не тільки окремі держави, а й американські штати Делавер, Невада та Вайомінг, а також адміністративні території Гонконг і Макао в Китаї. У результаті їм вдалося залучити найбільші фінансові компанії світу, які змогли заощаджувати, не порушуючи закон.
За другу половину XX століття офшори перетворилися на найбільш поширений спосіб ухилення від податків. До 2000 року їх кількість досягля 60 - тільки за найскромнішими підрахунками. Зараз на рахунках офшорних компаній, за даними консультаційної фірми Tax Justice Network, знаходиться $ 11,5 трлн. Завдяки цим підприємствам корпорації всього світу економлять більше $ 225 млрд на рік.
Уряди різних країн уже кілька десятиліть намагаються боротися із офшорними зонами. Наприклад, Джон Кеннеді піднімав цю тему ще в 1961 році. Але тільки в умовах фінансової кризи, коли державам захотілося повернути хоча б частину втрачених мільярдів, вони серйозно стурбовані проблемою невиплати податків.
Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), що об'єднує розвинені індустріальні країни, провела перепис всіх офшорних зон і розділила їх на три категорії: чорну, сіру та білу - в залежності від того, наскільки та чи інша країна готова співпрацювати в справі розкриття податкових злочинів. Тим державам, які виявлялися в чорному списку, могли загрожувати економічні санкції.
На початку квітня 2009 р. представники "великої двадцятки" зустрілися в Лондоні і заявили про завершення епохи банківської таємниці. Вони також анонсували створення комісії фінансової стабільності, до якої, крім країн "двадцятки", увійдуть Іспанія і Європейська комісія. КФС стане свого роду наглядовим органом: спільно з Міжнародним валютним фондом вона повинна буде стежити за станом світової фінансової системи і попереджати про можливі ризики, до числа яких, без сумніву, входить і укриття капіталів в офшорних зонах.
4 травня Барак Обама також оголосив про початок боротьби із вивезенням капіталу в офшори, через що економіка США втрачає щорічно до $ 100 млрд. На початку року американський Конгрес опублікував доповідь, згідно з якою 83 з 100 найбільших корпорацій США розмістили свої дочірні компанії , провідні платіжні операції, в офшорних зонах. Деякі з них при цьому отримують від уряду додаткові кошти для подолання фінансової кризи, і виходить, що добросовісні американські платники податків підтримують недобросовісних. Скажімо, банк Morgan Stanley, якому американська адміністрація видала $ 10 млрд, має більше 250 дочірніх компаній в офшорах. Більше половини з них знаходиться на Кайманових островах. У банку Citigroup там же зареєстровано 90 компаній.
Майже в кожній своїй промові про шкоду офшорних зон Б. Обама не пропускає нагоди згадати так званий будинок Угланд, який знаходиться на вулиці Саус Черч (острів Великий Кайман) - у ньому, за інформацією американського Конгресу, зареєстровано одночасно більше 18 тис. компаній. Як говорить американський президент, "це або найбільший будинок у світі, або найбільш масштабна податкова афера у світі".
Адміністрація Білого дому намагається робити вигляд, що її турбують не тільки гроші, але й робочі місця, які компанії створюють за кордоном, користуючись послугами офшорів. В одному зі своїх виступів Б. Обама заявив: "Я хочу, щоб наші корпорації були найбільш конкурентоспроможними у світі. Але це потрібно забезпечувати, не нагороджуючи їх за експорт робочих місць за кордон або переведення прибутків на рахунки офшорних компаній". У відповідь на таку заяву один американський аналітик зазначив: "Всі розуміють, що мова в першу чергу йде про капітал. У цих компаній є гроші, і уряду США ці гроші потрібні".
Обама, який хоче змусити американські корпорації повернути гроші назад в Сполучені Штати, зіткнувся з опором. Перш за все запротестували ті самі офшорні зони, економіка яких опинилася під загрозою. 27 травня представники держав Карибського басейну зібралися у Вашингтоні і одноголосно засудили політику Б. Обами. На їхню думку, може постраждати не тільки фінансова система їхніх країн, але і туристичний сектор. Нібито американським бізнесменам не доведеться більше зустрічатися зі своїми співробітниками, що працюють на островах. "Офшорний сектор підтримує туристичний, і навпаки", - заявив посол Барбадосу в США Джон Біл.
Економіка Барбадосу, до речі, вже змогла відчути негативний вплив плану Б. Обами. Велика аудиторська компанія Accenture оголосила про те, що збирається перенести свій головний офіс із цієї держави до Ірландії, яка виглядає не таким вже привабливим варіантом, але податки там все-таки нижче більш ніж у два рази - на рівні 12,5%.
У самих Сполучених Штатах багато політиків назвали заходи, запропоновані Б. Обамою, згубними для економіки, тому що американські компанії від них постраждають, а їх конкуренти - ні. Втім, якщо боротьба з офшорами буде успішною, то від неї постраждають усі. Окрім, зрозуміло, урядів, які поповнять бюджет. Правда, поки розвинені держави будуть за звичкою утримувати надвисокі податкові ставки, їх провідні компанії продовжать шукати шлях мінімізації витрат. І, відповідно, будуть тримати капітал там, де його простіше зберегти.
За матеріалами: Коммерсант-Україна
Поділитися новиною
