На війні як на війні


На війні як на війні

Не встиг президент Світового банку запевнити громадськість, що валютних війн не буде, як практика свідчить про інше. Дії найбільших світових гравців вже істотно вплинули на долар. В останні дні ситуація із глобальними дисбалансами (йдеться про великі профіцити або дефіцити в торгових балансах різних країн) загострилася і отримала потужний інформаційний супровід.

Ось що відбулося тільки за перший тиждень жовтня 2010 року:
- Конгрес США приймає закон (зауважу, що потрібно ще і його затвердження в Сенаті і підпис президента) про введення компенсуючих імпортних мит проти Китаю;
- міністр фінансів Бразилії Гвідо Мантега заявляє про початок "валютних війн": змагальної девальвації між країнами, які прагнуть використовувати курс національних валют в якості інструменту для стимулювання експорту, щоб підштовхнути економічне зростання (сподіваюся, зрозуміло, що якщо всі країни роблять це одночасно, то ніхто не може виграти);
- у найвпливовішої газеті Financial Times з'являється стаття директора Вашингтонського інституту міжнародних економік, одного з найбільш впливових мозкових центрів у США, де працюють багато колишніх співробітників Федрезерву та Мінфіну, Фреда Бергстайна, який заявляє про необхідність боротьби з Китаєм шляхом протилежних за знаком, але рівних за обсягом інтервенцій американської ФРС проти китайського юаня. Спрощено це виглядає приблизно так: Китай купив мільярд доларів, у відповідь на це Федрезерв витрачає мільярд на купівлю активів, прив'язаних до юаня - китайський юань не є конвертованим;
- 5 жовтня вранці Банк Японії встановлює ставку зі своїх одноденних кредитів на рівні 0% і створює фонд у 5 трильйонів (в єнах, звичайно ж) для покупки держпаперів на внутрішньому ринку;
- 5 жовтня ввечері директор-розпорядник МВФ Домінік Стросс-Канн заявляє про те, що, намагаючись вирішити свої проблеми за рахунок девальвації, країни все більше наближаються до валютної війни, яка за своїм характером нічим не відрізняється від торгової, що загрожує стабільності світової економіки;
- 6 жовтня у тій самій Financial Times з'являється стаття заступника головного редактора Мартіна Вольфа, одного з найбільш шанованих колумністів газети, що підтримує американську позицію і заявляє, що з Китаєм потрібно щось робити, і що інтервенції на ринку капіталів ефективніші, ніж імпортні мита.

Немає сенсу продовжувати перерахування подій - мало хто відмовив собі у задоволенні прокоментувати цю чи не найпопулярнішу тему. Відразу зауважу, що з моєї точки зору так звані "валютні війни" активно ведуться вже кілька років. Зі свіжих прикладів найбільш яскраво валютна війна проявилася у відносинах між Євросоюзом і США. Сильне зростання євро щодо долара, який відзначався з 2003 року, пригнічував економіку Євросоюзу, яка багато в чому спирається на експорт у США, і знижував конкурентоздатність європейських товарів.

Однак використовувати суто монетарні механізми для зниження курсу євро було неможливо, і тоді керівництво Євросоюзу вирішило використовувати інший прийом і, скориставшись реальними бюджетними проблемами Греції, провело "пропагандистську кампанію", результатом якої стало істотне зниження курсу євро.

У результаті цього економічний стан головного експортера Євросоюзу - Німеччини в першій половині 2010 року різко покращився, що дозволило керівництву цієї країни і всього Євросоюзу достатньо жорстко поводитись в обговореннях грошової політики на переговорах із США. Американці у відповідь почали зустрічну, настільки різку пропагандистську кампанію, що після недавнього виступу глави ФРС Бена Бернанке, в якому він заявив про "колосальну невизначеність", у якій перебуває американська економіка, секретарю казначейства США Тімоті Гайтнеру навіть довелося частково спростовувати його слова, щоб зовсім не обрушити долар. А побоювання базувалися на цілком конкретній ситуації - за вересень цього року євро виріс проти долара на 9,5%! Потім долар знову почав трохи зростати, а США у зв'язку з явним ефектом від цієї операції почали власну жорстку "військово-валютну кампанію" проти Китаю з метою змусити його ревальвувати юань, тобто фактично підтримати національного виробника США.

До речі, "глашатай" валютних війн, глава бразильського Мінфіну Мантега пообіцяв, що уряд Бразилії буде купувати всі "надлишкові долари" на ринку, щоб приборкати зростання реала. "Ми вже купуємо більший обсяг валюти і продовжимо робити це", - заявив він. Бразилія не дасть своїй валюті надмірно зміцнитися, в той час як інші держави свої валюти послаблюють, спробував обґрунтувати свої дії міністр фінансів найбільшої південноамериканської країни.

На кого Монтегю натякав, цілком очевидно: Банк Японії за останні три тижні провів дві широкомасштабні валютні інтервенції у спробах зупинити зміцнення єни. Причому спроба домовитися з провідними центробанками про проведення спільних інтервенцій у японських монетарної влади не вдалася, і діяти їм довелося самотужки. Тому японський ЦБ двічі піднімав курс вище 85 єн за долар, але кожного разу гравці ринку повертали котирування назад і навіть нижче того рівня, з якого починався штучно викликаний підйом. Японія, як і Китай, економіка яких значною мірою тримається на експорті, побоюються, що занадто дорогі національні валюти серйозно підірвуть позиції їх виробників. Дещо успішнішими були інтервенції центробанків Південної Кореї і Тайваню. А ось швейцарський ЦБ зазнав фіаско: швейцарський франк, не зважаючи на інтервенції, злетів до історичного максимуму відносно долара. Агресивні дії монетарної влади в країнах азійсько-тихоокеанського регіону цілком зрозумілі: їх економіки серйозно орієнтовані на експорт, і зміцнення національних валют може призвести до втрати конкурентоздатності.

Взагалі ж, за станом на сьогодні, практично всі країни, які хотіли послабити свої валюти, вже зробили це. У першу чергу мова йде про країни - експортери сировини: Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Бразилію, ПАР, Нігерію, Норвегію, Україну, Росію. Сюди ж відноситься і Великобританія. Всі вони повинні були привести курси своїх валют у відповідність з новим станом світової торгівлі, коли ціни на сировину впали на 30-70%. Що й було зроблено.

Економісти чудово розуміють, що США потрібен значно слабший долар для того, щоб привести економіку до ладу і уникнути повільного краху, хоча інша частина світу не зможе легко впоратись із наслідками такого важкого коригування.

При цьому азійські інвестиції у виробництво випереджають західне споживання. Скуті боргами домогосподарства в Центральній Америці, Британії та Іспанії більше не можуть утримуватися на плаву у непрацюючий системі. Країни, які активно проводять інтервенції на валютних ринках для зниження курсу своєї валюти (Китай, Японія, Корея, Таїланд і навіть Швейцарія), занадто часто фігурують ще й в якості тих, які мають найбільший профіцит торгівлі із США.

Кожна з цих країн намагається девальвувати власну валюту зі зрозумілих причин. Наприклад, Японія передбачає таким чином уникнути дефляційної кризи, Китай хоче зміцнити політичний устрій, який насправді більш крихкий, ніж здається. В обох випадках країни опинилися у пастці, оскільки занадто довго дотримувалися експортної стратегії, побоюючись втратити американський попит, коли справи там підуть добре. Для США ця ситуація є неприйнятною. Ні для кого не секрет, що Вашингтон почав мститись, законодавчо розчищаючи собі шлях для введення загороджувальних тарифів проти "валютних маніпуляторів".

Чому знижується долар? Зрозуміло, що таким чином адміністрація США намагається надати імпульс американському експорту, скоротити витрати дефіциту бюджету. Президент Обама зменшив податки, збільшив витрати на соціальні потреби. Все це вимагає грошей. Але хто платить за облігаціями американського Мінфіну, що користуються незаперечною довірою? У 80-ті роки це була Японія, потім - саудівці "на паях" із країнами ЄС. Сьогодні ж головним покупцем "трежеріс" є Китай.

Позитивне сальдо Пекіна в торгівлі з Вашингтоном щорічно складає 120 мільярдів доларів. Китай хоче будь-що зберегти для себе заокеанського споживача, і тому з готовністю бере на себе американські борги. Адже в разі закриття американських торговельних кордонів правителям Піднебесної майже гарантовані серйозні соціальні потрясіння: зараз десятки мільйонів китайців працевлаштовані завдяки замовленням американських фірм. Відчуваєте ступінь залежності?

І в той же час Китай, на відміну від Японії, не є стратегічним союзником Америки. Швидше, навпаки. У Китаю практично повсюдно свої інтереси. Чи можна уявити собі японського прем'єра, що займається політичним шантажем Обами? Вельми сумнівно. А ось китайці нітрохи не соромляться: вони готові дозволяти Америці і далі витрачати стільки, скільки вона забажає, але тільки нехай і вона не забуває, наприклад, про китайські інтереси на Тайвані. Така ціна слабкого долара. І сильного юаня.

Атомної бомбою, звичайно, може стати кількісне пом'якшення від ФРС. Про його ймовірність говорять постійно. США, по суті, ставлять ультиматум Китаю і G20: або ви стримуєте свій запал і погоджуєтесь із якоюсь формулою глобального балансування, або ми розгорнемо другу програму кількісного пом'якшення (першу проводили ще за міністра фінансів Генрі Полсона) і просто "завалимо" ваші економіки ліквідністю. Таким чином, Америка "перегріє" економіку своїх торговельних партнерів і підвищить в цих країнах витрати на зарплати. Де-факто США будуть нав'язувати зростання курсів валют країнам, що є їх основними торговими партнерами. Причому робитися це буде жорсткими і руйнівними методами, і ні Європа, ні Азія, ні вже тим більше Південна Америка майже нічого з цим не зможуть зробити.

Такий підхід зробить ФРС монетарним гегемоном. Монетарна політика США експортується до більшості країн світу, і з другою програмою кількісного пом'якшення (якщо вона все ж буде запроваджена в життя) буде так само - гроші не сконцентруються в межах США, вони підуть на інші ринки. Отже, багато країн повинні будуть або дозволити своїм валютам зростати проти долара, або ж втратити частину своєї конкурентоспроможності, або втручатися у валютні ринки, щоб уберегти свою валюту від зростання.

Все це може спровокувати ситуацію, аналогічну до 30-х років минулого століття, коли девальвація валют стала однією з основних причин обвалення світової фінансової системи. У нинішньому випадку це, як мінімум, істотно загальмує відновлення глобальної економіки після кризи. Так чи інакше, але досягнутий ціною світової кризи високий рівень кооперації між країнами починає знижуватися, і це є серйозною проблемою.

В'ячеслав Бутко

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Сервіс підбору кредитів
  • Надішліть заявку
  • Дізнайтесь про рішення банку
  • Підтвердіть заявку та отримайте гроші
грн
Замовити кредит онлайн
В Контексті Finance.ua