Краща серед гірших


Краща серед гірших

Українська РСР була другою за розміром економікою Союзу. І найперспективнішою. У 1987 році, за даними Світового банку, на неї припадало 19,5% радянського експорту і 17% всіх бюджетних витрат на соціальне забезпечення, науку і державне управління. У 1990 році, згідно з даними Держкомстату СРСР, валовий внутрішній продукт на душу населення в України був на десять відсотків вищим, ніж у Росії. Республіка була другим найбільшим виробником сталі, електроенергії, продовольства, хімічної та машинобудівної продукції. Правда, ключовим епітетом, яким автори вітчизняних економічних підручників 1990-х років характеризували радянську спадщину Україні, було слово "диспропорції".

Нині серед країн СНД Україна лише на сьомому місці за рівнем ВВП на душу населення. За даними Держкомстату України, на піку зростання, тобто у 2008 р., вітчизняний ВВП досяг 74,2% від фізичного обсягу 1990 року. Згідно з урядовими прогнозами, він перевищить рівень 1990-го не раніше ніж у 2015 році. Іншими словами, за роки незалежності країна не тільки не здійснила прорив, але й розгубила свій економічний потенціал.

Повільно - не значить продумано

Всі західні економісти, які дослідили пострадянські економіки, сходяться в одному: Україна проводила реформи повільніше інших держав. У 1991-му і населення, і політики пов'язували біди нашої країни із залежністю від Москви, яка вичавлює всі соки з української економіки. Не те щоб це твердження було повністю хибним, але воно не враховувало сприятливі умови торгівлі України з Росією, доступність енергетичних ресурсів для нашої країни. Після розвалу Союзу перед молодими державами постало завдання виходу з рублевої зони, оскільки своя валюта дала б можливість контролювати грошову пропозицію та інфляцію. Але українці, на думку економіста Андерса Аслунда, хотіли і рибку зловити, і рук не намочити: влада користувалися рублевою зоною для доступу до дешевих російських енергетичних і кредитних ресурсів. Незважаючи на те що для розрахунків в магазинах був введений купоно-карбованець, Національний банк України продовжував проводити емісію в рублях. Завдяки такому монетарному режиму інфляція в 1993 р. досягла 10 256%.

Крім того, країна продовжувала за інерцією торгувати із зовнішнім світом за радянськими правилами, не поспішала розробити програму економічного розвитку або держбюджету (головний фінансовий документ на 1992 рік з'явився тільки в червні). Елементи планової економіки ще довго зберігалися у вугільній промисловості та сільському господарстві. Першою економічною програмою Україна стали "Основи національної економічної політики на 1993 рік", розроблені під керівництвом тодішнього віце-прем'єра Віктора Пинзеника. І хоча політику Пинзеника часто називали "шоковою терапією", його реформи не були радикальними. На відміну від Польщі, Чехії і навіть Росії наша країна віддала перевагу "відрізати хвіст собаці по шматочках", тобто переходити до ринкової економіки повільно і поступово. Це було так не схоже на той компромісний шлях, яким Україна до цього йшла до своєї політичної незалежності.

Дослідники зі Світового банку в 1997 році констатували, що східноєвропейські країни - просунуті реформатори (Польща, Чехія, Словенія, Словаччина) - вийшли з кризи ще в 1994-у, тоді як у повільних реформаторів (Узбекистан, Україну, Білорусь) справи йшли дуже погано. "Українці підозріло ставилися і до поляків, і до росіян, і опиралися їх методам шокової терапії. Національний консенсус полягав у поступовому переході до соціально-орієнтованої ринкової економіки, але це стало відмовкою для байдикування", - іронізує Андерс Аслунд у своїй книзі "Як Україна стала ринковою економікою і демократією ". Втім, влада, підкреслюючи самобутність української трансформації, все-таки винаходити велосипед не стала. Леоніда Кучму, наприклад, надихали азійські моделі економік, що базуються на декількох великих бізнес-конгломератах і тісних стосунках між бізнесом і владою. Тривалий час країна балансувала між Держпланом і клановим капіталізмом. Державою з ринковою економікою України була визнана лише наприкінці 2005-го Євросоюзом і на початку 2006-го - Сполученими Штатами.

Наша країна зразка 1990-х - хрестоматійний приклад корупції, пошуку ренти (термін, що позначає отримання економічних вигод через використання політичних інститутів), безладдя в державних фінансах і хаотичної приватизації. У 1994 році видатки українського бюджету досягли тільки за офіційними оцінками рекордних 52,4% ВВП. Але підприємства не платили податки, і скарбниця наповнювалася важко.

Щоб сяк-так платити зарплати і пенсії, Україна довелося позичати гроші у Міжнародного валютного фонду. Але навряд чи комусь із тодішніх керівників країни могло і в страшному сні приснитися, що така ж ситуація повториться 14 років по тому.

Економісти і соціологи причиною затримок із реформами вважали політичну неоднорідність України - з розвалом СРСР комуністичні і патерналістські ідеї тут не померли. З цієї причини уряди у нас змінювалися, не встигнувши нічого зробити, і політичні сили не хотіли брати на себе відповідальність за непопулярні заходи. Але найгірше не в тому, що в 1990-і країна надовго скотилася в кризу, а в тому, що вона не навчилася обходити старі граблі. Так, у минулому році голоси тих, хто закликав не повторювати помилки 90-х і не зловживати грошовою емісією, тонули в хорі закликів боротися із кризою за допомогою друкарського верстата.

Епоха втрачених можливостей

За дев'ятнадцять років незалежності в Україні розрісся фінансовий сектор і здала позиції промисловість. На думку економіста Сергія Корабліна, в нашій країні відбулась деіндустріалізація економіки, зрушення від технологічної до сировинної продукції. Так, протягом 1990-2008 років частка машинобудування в структурі промислового виробництва знизилася з 31 до 14%, а питома вага чорної металургії, навпаки, збільшилась із 11 до майже 27%.

За даними Держкомстату, в 2002-2008 роках частка сільського господарства у валовій доданій вартості зменшилася з 14,6 до 7,9%, частка торгівлі збільшилася з 12,2 до 15,9%, частка інших видів послуг - з 15 , 9 до 23,1%. Якщо у розквіт становлення незалежності йшла мова про диспропорції між виробництвом засобів виробництва і товарів народного споживання, то зараз у нас утворився явний дисбаланс між реальним і фінансовим сектором. Як показала остання криза, кредитний бум 2005-2008 років сприяв швидше зростанню імпорту, ніж розвитку вітчизняного виробництва.

Непомітно померла легка промисловість, яка дісталася у спадок. У 1990-у України випускала 1200 млн квадратних метрів тканини і 196 млн пар взуття. А в 2009 році виробництво цих видів продукції зменшилось до 86,8 млн квадратів і 20,4 млн пар. Більшість швейних фабрик закрились на початку 2000-х, не витримавши конкуренції з сірим імпортом і вичерпавши можливості роботи за давальницькими схемами. Тим часом турецька легка промисловість, тільки за офіційними даними, в 90-х більш ніж в два рази збільшила експорт. Взагалі історію української промисловості за двадцять минулих років можна охарактеризувати виразами "проїдання батьківської спадщини", "залишки колишньої розкоші" і "епоха втрачених можливостей". Про окремі винятки скажемо нижче.

Металургійні, хімічні, нафтохімічні комбінати, які досі працюють і приносять гроші новим власникам, були побудовані ще при СРСР. І тому їх продукція залишається досить енерго-і ресурсномісткою, а тому - все менш конкурентоздатною. Як, наприклад, наші мінеральні добрива, ціна на які сильно залежить від російських газових тарифів.

Основою українського експорту була і залишається металургія. Але ми як і раніше масово вивозимо товар з низькою доданою вартістю - сировину і напівфабрикати, виробництво яких створює чималу навантаження на навколишнє середовище. Так, нові власники вкладають деякі гроші в модернізацію. Але, як правило, мова йде про перехід з технологій початку ХХ століття до технологій середини століття і другої половини (машини безперервного розливання сталі почали освоювати в СРСР ще в 1955 році).

До розпаду Радянського Союзу Україна активно проводила електроніку - як оборонного, так і суто цивільного призначення. Після відкриття кордонів котушкові магнітофони "Маяк" або касетник "Протон" перестали бути цікавими покупцеві - з'явилися Samsung і Sony. Але на базі, наприклад, харківської "Берізки" або львівського "Електрону" можна було б організувати масове виробництво кольорових телевізорів - нехай складальне, на чужій елементній базі, як це зуміли у себе зробити турки. Адже у нас був і досвід, і навчений персонал. Але не склалось Правда, невеликі фірми, що збирають електроніку (в тому числі телевізори) з імпортних деталей, в країні є. Але працюють вони переважно на внутрішній ринок. Або ось був у Шостці завод "Свема", на плівці якого знімалося більшість радянської кінопродукції. До епохи цифрової фотографії свемівцям варто було б "затоваришувати" з фірмами Kodak, Fujifilm або TDK - і організувати хоча б "розфасовку" привізної фотоплівки / магнітної стрічки у касети. А їх вже продавати по всьому СНД. Але завод оголосили стратегічним, держава побажала залишити собі 50% плюс одну акцію ... Тепер підприємство лежить в руїнах.

України у складі СРСР була, мабуть, найбільш машинобудівною республікою. Випускала, звичайно, багато чого для оборонної промисловості, але не тільки. В кінці 80-х, коли тільки зароджувався човниковий рух, до Польщі з України везли праски, електродрилі та вентилятори. Потім напрямок товаропотоків змінився. І нині на багатьох українських машинобудівних підприємствах працюють тільки "піонери і пенсіонери". Пенсіонери - оскільки на одну пенсію прожити нелегко, а молодь - аби набратися практичного досвіду і піти в невеликі приватні фірми. А великі заводи, які себе почувають досить непогано, годуються в основному за рахунок старих ринків - або колишніх союзних республік, або тих країн, з якими дружив Союз. Наприклад, харківський "Турбоатом" добре влаштувався в Індії.

Виробництво сільгосптехніки (тракторів, комбайнів) відродити не вдалося, незважаючи на держпрограми і прихід приватних інвесторів. У соплеменних селян немає грошей, а продавати на Захід - не та якість. Випуск дизелів для тієї ж сільгосптехніки (Харківський завод тракторних двигунів, харківський "Серп і молот"), судячи з усього, припинено назавжди.

Український авіапром все ніяк не може розправити крила, незважаючи на велику кількість розмов про Ан-70, Ан-140, Ан-148 та іже з ними. Останнім часом, щоправда, з'явилася надія, що за підтримки росіян ситуацію вдасться переламати.

Проте автомобілебудування в Україні збереглося і навіть подекуди розвинулося, - все більше у вигляді викрутки або рідше дрібновузлового складання чужих "Ланосів" і "Шкод". Але це, врешті-решт, світова тенденція. У підсумку виходить, що закон 1997 року про надання величезних пільг низці підприємств вітчизняного автопрому все ж спрацював. Адже є й "майже зовсім свої" моделі - мікролітражка "Славута", тролейбус ЛАЗ або автобус "Богдан", наприклад. На роль візитної картки країни чи предмета для гордості вони навряд чи можуть претендувати. Але купують їх і в ближньому зарубіжжі.

Мабуть, єдина галузь промисловості, яка за час незалежності піднялася і розквітла, - харчова. З'явилися тут і транснаціонали (Nestle, Cargill), і свої гіганти ("Рошен", "Оболонь", "Миронівський хлібопродукт"). Чи то любов українців до якісної їжі позначилася, чи то "родючі чорноземи", але продукція українських харчовиків витіснила з полиць місцевих супермаркетів майже весь імпорт і активно продається за кордоном, чи то соняшникова олія або тверді сири. Разом з тим в Україні з'явилися й принципово нові підгалузі промисловості. Наприклад, в епоху буйного зростання будівництва в країні негайно з'явилися виробники сухих будівельних сумішей або металочерепиці. Але, як правило, це все невеликі підприємства (кілька сотень співробітників), орієнтовані на локального споживача. Їх поява, безумовно, радує - це нові робочі місця і навіть нові технології. Але останні все одно не з тих, що дозволяють країні здійснити технологічний ривок.

Живемо в достатку, мріємо про стабільність

Що сумно, погіршився стан головного вітчизняного ресурсу - людського. За перші п'ять років незалежності середня тривалість життя чоловіків знизилася на чотири роки. Алкоголізм, інші шкідливі звички, грубе порушення правил поведінки на дорогах, низька якість медичної допомоги, один з найвищих у Європі рівнів поширення ВІЛ / СНІД - ось неповний список українських проблем, про які раз у раз сурмлять міжнародні організації.

Як показують всілякі дослідження, українці не виглядають найщасливішою нацією. Треба подивитися правді в очі - значна частина співвітчизників ностальгує за СРСР. І ця туга певних верств населення щодо стабільності та державного захисту хронічно експлуатується на виборах. Політики раз у раз підживлюють інфантильні прагнення нації, обіцяючи подачки і допомогу замість стимулювання бізнес-ініціатив та створення робочих місць.

За оцінками ООН, за межею бідності опинилися 19,5% українців. Але значна частина співвітчизників все-таки скуштувала принади ринкової економіки - килими, кришталь, імпортні стінки, автомашини для них давно перестали бути нейздійсненними. Завдяки засилля імпорту та розвитку споживчого кредитування на сто домогосподарств в Україні в 2008 році припадало 107 телевізорів, 106 холодильників, 149 мобільних телефонів. За кількістю автомобілів ми теж не пасемо задніх. І про життя в кредит, яке колись здавалася чимось неймовірним, тепер теж знаємо не з чуток.

У свіжому рейтингу кращих країн для життя, складеному журналом Newsweek, Україні нарешті зайняла перше місце із добробуту. Щоправда, серед найбідніших (low-income) держав. У цілому ж у цьому списку наша країна на 49-му місці - на дві сходинки вище Росії. Багато ЗМІ і деякі політики піднесли цей факт мало не як велике досягнення. Це говорить про те, що "провінціалізм" і "містечковість" і на початку третього десятиліття самостійного господарювання досі визначають наше буття.

Наталя Задерей, Олександр Данковський

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Сервіс підбору кредитів
  • Надішліть заявку
  • Дізнайтесь про рішення банку
  • Підтвердіть заявку та отримайте гроші
грн
Замовити кредит онлайн
Топ новини
Обговорюють

Читають

В Контексті Finance.ua