Його вбили. А країну?


Його вбили. А країну?

Якщо ми чогось боїмося - отже, ми існуємо. Страх перед неминучою смертю примушує цінувати мінливе життя. Страх перед силою суперника інколи наділяє небувалою відвагою бійців. Страх сорому перед дітьми часто зупиняє батьків за крок до ганебного вчинку. Страх перед неминучим покаранням запобігає безлічі злочинів.

Десять років тому багато хто з нас пережив справжній страх. Десять років... У наш божевільний, метушливий вік такий період - ціла епоха. За цей час здатна посивіти любов, вичерпатися віра, висохнути надія. Вчорашні подряпини стали ранами. Вчорашні рани - рубцями. Вчорашні лейтенанти перетворилися на опасистих полковників, учорашні школярі - на дипломованих безробітних, учорашні діти - на турботливих батьків. І багато хто з них сьогодні без найменшого дрожу, з безглуздою цікавістю вчитуються в безжальні подробиці "неупередженого" розслідування. "Пукач О.П., реалізуючи спільний умисел на вбивство, діючи, крім того, на виконання замовлення Кравченка Ю.Ф., запхав до рота Гонгадзе Г.Р. носову хусточку та почав руками здавлювати його горло і шию...".

Страшно, але за дві минулі п’ятирічки "справа Гонгадзе" перетворилася на рутину. На абстрактний, багатьом набридлий "серіал". Жива людина не проглядається за неживими рядками нудного прокурорського паперу. Її не бачать, не відчувають не тільки люди сторонні, а й багато хто з тих, хто начебто зовсім недавно прикурював від запальнички Гії, безтурботно сміявся з його незлобивих жартів і легко відповідав на його усмішку своєю. Безглуздо занапащене людське життя загубилося в катакомбах людської дурості, людської підлості й нелюдської жорстокості.

Через десять років після того багато хто з нас знову відчув той, здавалося б, забутий, приголомшливий страх. Який охопив нас, його колег, тоді, коли стало зрозуміло, що його немає. Що його вбили. І що вбили його не за що. А тому що. Тому що він журналіст.

Десять років прогалини в розслідуванні намагалися заповнити дискусіями. Про те, чи був Гонгадзе хорошим журналістом. Чи був він справжнім опозиціонером. Чи був він гідним громадянином. Чи міг він бути мішенню для всемогутньої влади.

У цьому базіканні, мов у кислоті, повільно й неминуче розчинилася жахливість того, що відбулося. Ці розмови не лише ображали пам’ять загиблого. Навіть мудрих, досвідчених вони відводили від пошуку відповідей на найголовніші й найстрашніші запитання. Так, важливо зрозуміти, хто саме і з якої конкретно причини віддав наказ убивати. Але значно важливіше зрозуміти, як могло статися, що живу душу ось так просто, мимохідь, віддали на заклання. Що люди, покликані охороняти людські життя, так легко, без нарікань пішли на тяжку роль катів. Що причиною або приводом (що ще страшніше) до жахливої смерті стало реалізоване право на свободу говорити. Свободу, обіцяну Конституцією і на словах захищену лубочними гарантами, які змінюють один одного. Сьогодні, через десять років після ритуальної страти під Білою Церквою, стало зрозуміло, що відповідей на ці запитання ми не отримаємо.

А це означає, що суспільство не винесе з того, що сталося, належний урок. Що країна не гарантована від повторення того, що сталося. І тому кожен (і зовсім не обов’язково журналіст) у будь-який момент може стати випадковою жертвою. Чиясь думка, розумна чи дурна, правильна чи помилкова, може стати приводом до розправи. Чиєсь життя може стати частиною плану. Чиясь смерть - сходинкою в кар’єрі.

І від цього страшно. Страшно заново. Як тоді, десять років тому, коли прийшло усвідомлення, що сказане чи зроблене тобою може принести тебе в жертву чиїйсь божевільній інтризі. Тебе одного разу можуть просто вбити. Тільки тому, що комусь це здасться вигідним. І цей хтось залишиться безкарним.

Дивно, але в багатьох журналістів, і юних, і не дуже, страх, який тоді вповз у душі, дивовижним чином перетворився на безстрашність. Загибель Гії мимоволі й ненадовго додала журналістиці, особливо політичній, героїки, якої їй так бракувало, хай почасти й надуманої. Вона додала журналістиці осмисленості, щирості, справжності. Багато хто замислився над справжньою важливістю обраної ним справи, над особистою відповідальністю за сказане, над безпосередньою причетністю до того, що відбувається. Чесність стала затребуваною. Чинений тиск породжував опір. Зрештою, і справжній патріотизм у цих краях з’являється саме тоді, коли за нього садять, а не коли за нього платять...

Тоді в середовищі журналістів було соромно бути продажним, тепер вважається нерозумним не продаватися. Тоді страждали від неможливості мовчати. Тепер радіють можливості не говорити. Не шукайте в цих словах докору. Там його нема. Там навіть болю майже не залишилося. Тільки висихаюча туга за журналістикою, якої ми не створили. За Батьківщиною, якої ми так і не здобули. І сором перед жертвою, яка виявилася марною.

"Страшно від думки, що твій президент може виявитися вбивцею. Навіть якщо ми ніколи не дізнаємося правди, я ніколи не зможу примусити себе подати йому руку", - трагічно шепотів, змовницьки роззираючись, один опозиційний політик, котрий згодом не посоромився отримати від цього президента орден. "Потебенько - брехливий мерзотник. Він - а не Гонгадзе, справжній труп. Політичний труп!" - бурхливо ділився своїми переживаннями інший. Через кілька років після того я з подивом і бридливістю спостерігав, як безстрашний кулуарний трибун цілувався з "небіжчиком" перед дверима парламентського туалету. Склероз його подолав, чи я став мимовільним свідком нападу некрофілії, - їй-богу, не знаю.

Зате я знаю, що винних не буде покарано, хоч би кого врешті-решт призначили винним. Влада убезпечила себе від страху перед неминучістю покарання. Вона відгородилася від живих мерцем. Так зручніше всім.

Кати і жертви, свідки і співучасники - все сплуталося в цьому диковинному хороводі. "Справа Гонгадзе" дала старт кар’єрі одних і поклала край амбіціям інших. "Справа Гонгадзе" дала нам привід багатьох учорашніх героїв вважати мерзотниками. І багатьох мерзотників возвеличила до рангу героїв. Без "справи Гонгадзе" була б неможливою "Україна без Кучми", а без неї не був би можливим Майдан, попри все - найяскравіша подія в історії України після здобуття незалежності. "Справа Гонгадзе" допомогла зламати стару Україну, але не допомогла побудувати нову. Десять років ми самі писали притчу, змісту якої так і не зрозуміли.

Як і раніше, страшно жити в країні, де одного разу відданий державою на заклання досі не відданий землі.

Сергій Рахманін

  • i

    Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідну частину тексту й натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це нам.

Дивись також
В Контексті Finance.ua
Опитування