ЕПІЗОДичне — Finance.ua
0 800 307 555
0 800 307 555

ЕПІЗОДичне

Казна та Політика
2306
Ми відповідаємо за тих, кого обираємо. Ця фраза доречна не тільки для підбиття підсумків минулої п’ятирічки. У переддень п’ятирічки прийдешньої це твердження має служити застереженням. Щоб мати право запитати з них, потрібно мати сміливість ділити з ними відповідальність. Вони такі, якими ми дозволяємо їм бути. Цей урок ще тільки належить засвоїти. Проміжні підсумки великого політичного змагання переконали, яка незатребувана в суспільстві вимогливість.
Голосування 17 січня прогнозовано підвело риску під епохою Віктора Ющенка. Кінець цієї епохи - медичний факт, хоч би як відчайдушно намагався сперечатися з нещадним діагнозом, відмучившись, гарант. Втім, "епоха" - надто гучне слово для характеристики періоду правління Віктора Андрійовича. Скажімо, президентство Леоніда Кравчука, набагато коротше, виглядає яскравіше й повчальніше. Для оцінки каденції Ющенка, мабуть, більш підходящим буде слово "епізод". У ці п’ять років умістилося чимало різного, але незмінно - уривчастого, зібганого, голослівного й половинчастого.
Політика скидалася на набір епізодів, які так і не стали повнометражною картиною. Все було епізодичним - від зрад до жертвопринесень. Недорозслідувані кримінальні справи, недобудовані об’єкти, недорозпущений парламент, недосформована коаліція, недопроведена конституційна реформа. Недорозвалена система управління. У процесі захопленого ламання державного керма наші політичні еліти (кожна потроху) продемонстрували велику винахідливість і кипучу енергію, але, слава Богу, не довели до кінця і цього. Хоча й досягли чималого успіху.
Посипати голову попелом - не в нашій національній традиції. У нас набагато краще виходить засівати. Не завжди те, що ми сіємо, на жаль, розумне і добре. Але, на щастя, воно й не вічне.
У новітньому вітчизняному літописі "епізод Ющенка" - лише коротка глава. Недописана казка про Попелюшку, якій ми натхненно допомогли перетворитися на принцесу, щоб потім байдуже дозволити перетворитися на мачуху. А ось пацюки й гарбузи так і залишилися на колишніх місцях, у своєму первозданному образі. Ми швидко зрозуміли, що не чарівники, а тільки вчимося. Навчатися далі нам стало лінь. А ми ж заслуговували на більше. Ми набагато більше могли.
Влада це розуміла. Вона цього боялася. Недарма під кінець свого правління Леонід Данилович обгородив президентський палац тимчасовим парканом. Не випадково на світанку свого правління Віктор Андрійович перетворив цей паркан на стаціонарний. Якщо Віктору Федоровичу або Юлії Володимирівні захочеться збудувати там стіну, особисто я не здивуюся.
Хоч би хто з них став наступником гаранта, який відходить від справ, - нас чекає інша, страшніша казка. Бажано, щоб вона виявилася ще й коротшою. Але, головне, хотілося б, аби її невтішний кінець змінив читачів, письменників, видавців. І викликав до життя зовсім інших персонажів. Цілком реальних. Виключно цільних.
Одна досить шанована мною людина щиро запевняла вашого покірного слугу, що колись (із роками, можливо - десятиліттями) Ющенко займе своє, гідне місце в підручниках з історії. Що багато що, ним зроблене, буде неупереджено розглянуте й заслужено оцінене нащадками.
Дай Боже, щоб він мав рацію, мій ідеаліст-співрозмовник. Гадаю, його охоче підтримають чимало тих, хто п’ять років після Майдану незаслужено відчував себе масовкою в яскравому епізоді, чомусь забракованому верховним режисером.
"Ось прийде до влади Янукович (Тимошенко), ви ще добрим словом пом’янете Ющенка". Не особливо поширений учора прогноз сьогодні почав потихеньку ставати популярним. Не можу й не хочу говорити від імені всієї країни. Скажу від себе: "Не розумію". Ніколи не зрозумію тих, хто ностальгічно зітхав, розглядаючи паркани зі сповненим фальшу "Вибач, Данилич!" Визнаючи, що, на відміну від свого наступника, Кучма був главою держави не тільки де-юре, а й де-факто.
За словами іншого мого приятеля, у відомому прізвиську Ющенка "бджоляр-аматор" ключовим є слово "аматор". Поки що чинний президент виявився просто неготовим до покладеної на нього місії, це правда. Однак правда і в тому, що люди, які йшли за ним (як і люди, які стояли побіля нього), не зробили максимум можливого, аби примусити його виконати хоча б частину обіцяного.
Дуже хочеться, щоб нинішня кампанія стала останнім вибором ілюзорного. Наділяти політичних обранців неіснуючими чеснотами - безвідповідально. Не визнавати цієї помилки - безвідповідальніше вдвічі.
Синьо-білий електорат вплинув на становлення політика Ющенка не менше, ніж помаранчевий - на становлення політика Януковича. Без їх протистояння не було б Майдану. А не було б Майдану - не було б цих виборів, під час яких уже ніхто не боїться темників, внутрішніх військ та металевих їжаків на дорогах.
Ющенко, Янукович, Тимошенко - наші спільні діти, незалежно від того, визнаємо ми цю кревність чи ні. Ми сприяємо піднесенню одного навіть тоді, коли голосуємо за іншого. Ми, як і раніше, творимо історію, навіть коли не віримо в це. Нитки долі в наших поки що слабких руках. А політики - лише вузлики, які ми самі зав’язали і які нам під силу розплутати.
Чим більше людей побачать свою вину в тому, що відбувається, тим більше людей відучаться просто дивитися на те, що коїться. Тим легше ми переживемо прийдешнє торжество черні, яке, швидше за все, замінить торжество сірості. Тим швидше ми перейдемо від прагнення побачити "Україну без..." (Кучми, Ющенка, Януковича, Тимошенко) до прагнення побачити "Україну з..."
Що ми побачимо, озираючись на недавнє минуле? Час лицемірства. Він був не гіршим і не кращим від кравчуківського часу лукавства і кучмівського часу брехні. Але він був більш підлим, цей час. Майдан незаслужено перетворив Ющенка на ікону для доброї половини країни. Як для іншої половини країни він так само незаслужено перетворив на ікону Януковича.
Поклоніння - поганий порадник. Раб ненавидить володаря. Обожнювач копіює кумира.
Отримавши володаря-сибарита, правителя-гедоніста, ми незбагненним, ірраціональним чином копіювали його, створивши суспільство марнотратників, країну споживачів, які остаточно розучилися створювати і спритно навчилися жити не за кишенею, витрачати не за розумом й красти не за чином. Глава держави, який мав шанс позбавити країну енергетичної залежності, але не втримався перед спокусою на цій залежності заробити, заслуговує осуду. А ми? Держава і громадяни синхронно живуть у кредит, у борг і так само синхронно банкрутують.
Наше лихо, що суспільство, яке стужилося за змінами, отримало поводиря, що найбільше прагнув месіанства і найменше для цього підходив. Наша вина в тому, що ми вчасно цього не помітили. І слово "наша" стосується не лише тих, хто стояв на Майдані чи (або) віддав свій голос за Ющенка. Соціологія-2005 переконає, яким масовим і яким щирим було очікування змін у всіх регіонах країни. Такого кредиту істинно народної довіри республіка не отримувала з далекого вже 91-го. У перетворення чесно вірили й ті, хто сьогодні волає про "помаранчеву чуму", несвідомо соромлячись своєї вчорашньої віри і свідомо відмовляючись від своєї частки відповідальності за те, що сьогодні в країні не збулося.
Мільйони заворожено спостерігали за рукою, що осіняла себе хресним знаменням, і магія цього видовища не дозволяла бачити іншу руку, яка натхненно краде. І ті, хто сьогодні захоплено спостерігають за іншим псевдоідолом, який картинно цілує ікону, впадають у той самий гріх. Тому що Біблія забороняє показну набожність.
І кому буде легше від того, що завтра інша рука крастиме так само натхненно? І нас чекають нові крики - "про біло-синю чуму"? Хотілося б помилятися. Але поки що ніщо й ніхто не дає підстав вважати, що буде інакше.
Це був богохульний час, коли, створивши собі кумирів, ми дозволили їм втоптати в багнюку святині. Показну релігійність нам видавали за ревну набожність, гламурну шароварність - за національну гордість.
Особисто я не маю ані найменшого сумніву, що Голодомор, Крути, Злука для Ющенка - не пусті слова, на відміну від того ж Кучми, Януковича чи Тимошенко. Що його любов до національного непідробна. Але від того не менш лицемірна.
Петлюра, якого Віктор Андрійович назвав одним із символів нації, не удостоївся звання Героя України. Зате така честь випала міністру АПК Юрію Мельнику. Поставивши його на рівні з Романом Шухевичем і Степаном Бандерою, президент, можливо, вивищив сучасника. І принизив себе. А ще частину країни, для якої Шухевич і Бандера - справді герої. Заодно принизивши в очах усієї країни саме звання Героя України.
Свічка в день пам’яті жертв Голодомору - красиво й урочисто. Бог дасть, ця церемонія переживе Віктора Андрійовича і стане приводом згадувати його добрим словом за пошанівок до історії і повагу до пам’яті.
Але. Потішний суд над організаторами Голодомору - не запізніла розплата і вже точно не акт скорботи за безневинно вбитими. Це - образа. Це - логічне продовження іншого лицемірства - циклопічного пам’ятника жертвам страшного голоду, на зведенні якого клеврети Віктора Андрійовича, як завше, нагріли руки.
При Кучмі про Голодомор не говорили. І це було сумно. Однак при Кучмі про Голодомор не жартували. І непристойності на кшталт "Ющенко голодоморить" - це не лише діагноз моральності суспільства. Це - вирок патріотичній політиці Ющенка, який перетворився на протилежність Мідасу. Він примудрявся перетворювати на тлін усе, чого торкався. А торкатися він волів святинь.
Чи варто дивуватися, що намолені, святі місця дедалі частіше перетворюються на місця для розбивки полів для гольфу та будівництва фітнес-клубів?
Що є найкращим подарунком для зубожілої культури? Пафосна недобудова "Мистецького Арсеналу" чи перевидання Лесі Українки? Що є більш ефективним способом для підняття національного духу? Вітчизняний талановитий фільм про славетні перемоги української зброї чи перевдягання в шаровари роти почесної варти?
Усі очікували, що саме після приходу Ющенка закріпиться мода на українське, яка виникла на Майдані. Проте саме після приходу Ющенка вона й закінчилася. До кращих часів, які обов’язково настануть.
Ми самі дозволили йому щиро повірити, буцімто він має право встановлювати ринкові ціни на вічні цінності. Проповідувати боротьбу з корупцією, захищаючи хабарників. Просторікувати про схиму і смиренність, розкошуючи на гроші олігархів і заохочуючи до того самого членів власної сім’ї. Кричати про Конституцію, щодня її порушуючи. Лякати владою криміналу, наближаючи його прихід. Критикувати Кремль, заохочуючи кремлівські тіньові схеми і заробляючи на них.
Ніколи ще держава не була такою слабкою, як при ньому, який так багато говорив про силу. Ще ніколи Москва не дозволяла собі таких образливих інтонацій на адресу керівництва України. Тільки тому, що це керівництво, на жаль, не дало приводу змусити себе поважати.
Я не знаю, як переніс Віктор Андрійович путінські жарти, мєдвєдєвські нотації і бридкі куплети з новорічних мультиків. Я - як образу країни. На щастя, я такий не один.
Переживши епоху безвір’я, ми переживемо й епізод зневірювання. Нас робить сильнішими все, що нас не вбиває.
Сергій Рахманін
За матеріалами:
Дзеркало Тижня
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter , щоб повідомити про це.

Поділитися новиною

Підпишіться на нас