2232
Угода року. Фальстарт
— Фондовий ринок
Як Кабмін і обіцяв, 29 вересня всупереч всім перешкодам держава урочисто продала Одеський припортовий завод. Правда, ненадовго - конкурс відразу був оголошений недійсним через "змову учасників". Епопея триває...
Перетягування канату
Ще наприкінці 2008 року продаж Одеського припортового заводу обіцяв стати окрасою наступного фінансового сезону. Крім того, що ОПЗ намагаються вивести з держвласності вже не перший рік (якщо точніше, початок епопеї припадає на вже далекий 1994 рік), "на користь" необхідності ухвалення рішення говорили криза і задеклароване в бюджеті бажання отримати чималі кошти - близько восьми з половиною мільярдів гривень - від приватизації. І одному з найбільших в Україні підприємств хімічної промисловості в антикризових планах уряду приділялася одна з головних ролей.
"Всерйоз і надовго" продати ОПЗ Кабмін (точніше, різні його редакції) намагається ще з 2005 року, але щораз коса знаходила камінь - переважно президентських указів або вето, "адресованих" законопроектам-перелікам "відчужуваного" державного майна. Але цього разу Юлія Тимошенко, що зазнала в 2008 році серію приватизаційних невдач, головна серед яких - тривалий до непристойності процес звільнення крісла Валентини Семенюк-Самсоненко, була настроєна по-бойовому. Всупереч тоді ще млявому опору президента 15 липня Фонд держмайна оголосив конкурс із продажу 99,567 відсотка акцій відкритого акціонерного товариства (інші акції раніше перейшли у власність працівників підприємства). Позбавити державу від "тягаря" ОПЗ передбачалося 29 вересня. Але ще за день до аукціону факт проведення заходу викликав серйозні сумніви.
Першу порцію "тривожних ластівок" запланованій угоді року забезпечив сам ФДМУ, прописуючи умови продажу держпідприємства. Пам’ятаючи минулі успіхи (і рекламуючи досягнення за підсумками повторного продажу "Криворіжсталі"), в обмін на порівняно невисоку стартову ціну пакета - 4 мільярди гривень - держава захотіла багато чого. Серед озвучених умов фігурують і встановлення мінімального рівня виторгу, і визначення суми, що протягом 5 років передбачається витратити на модернізацію виробництва (понад мільярд гривень), і обов'язок майбутнього інвестора забезпечити завод порівняно недорогою вуглеводневою сировиною, що під силу далеко не кожному покупцеві - хіба що в нього є лояльні постачальники газу. Зате рекламованим протягом декількох років "додумовам" - у першу чергу зобов'язанню не "виокремлювати" комплекс з перевалки аміаку - уваги приділялося куди менше, ніж варто було б очікувати...
Специфіка вимог, очевидно, могла вплинути на активність потенційних учасників торгів. У всякому разі, відмова від участі в конкурсі російської компанії "Єврохім", судячи зі слів її глави Дмитра Стрежнєва, пояснювалася недоцільністю запропонованих умов. Як би там не було, з обіцяних тринадцяти інвесторів (після провалу продажу з вуст Юлії Тимошенко пролунали слова вже про "майже двадцять") до фінішу підійшли тільки три. Перелік проміжних переможців виглядав неоднозначно. Від Росії в нього ввійшло дочірнє підприємство "Сибур-холдинг" (афілійованого з "Газпромом") ТОВ "Азот-сервіс", а від України - ТОВ "Фрунзе-Флора" і ТОВ "Нортіма", що пов'язують із іменами Костянтина Григоришина та Ігоря Коломойського відповідно.
Крім небезперечного списку претендентів підготовку до продажу ОПЗ істотно "затьмарили" позиції глави держави і судової системи. Віктор Ющенко, який традиційно використовує в контексті приватизації Одеського припортового заводу тактику килимового бомбардування заборонами, 17 вересня видав указ про припинення тематичної постанови Кабміну, "обтяжений" подальшим зверненням у КСУ. Паралельно не дрімали і потенційні учасники конкурсу. Проведення приватизаційного конкурсу тричі намагалися призупинити в судовому порядку. З них остання спроба - позов дніпродзержинського "Дніпроазоту" (пов'язаний також із групою "Приват"), що вимагає виключити російського учасника на підставі занадто близького споріднення з "Газпромом" і, отже - з державним капіталом РФ, увінчалася проміжним успіхом, у всякому разі, була "почута" у ФДМУ. Проте, напередодні знаменної події в.о. глави Фонду Дмитро Парфененко, як і раніше, не бачив перешкод для проведення аукціону. Не знайшов їх і Конституційний суд. Двадцять дев'ятого вересня кожен українець у прямому ефірі міг спостерігати за тим, як державне підприємство йде з молотка. Гостросюжетного видовища не вийшло: торги із кроком п'ятдесят мільйонів гривень проходили спокійно, остання сума - 5 мільярдів гривень - не вразила, та й в остаточному підсумку конкурс був визнаний таким, що не відбувся. Статусом-кво знову став режим очікування "наступних серій".
Show must go on
Головним поясненням повороту ситуації, зі слів прем'єр-міністра, можна вважати підступну змову інвесторів, яка сприяла тому, що завод виявився в кроці від продажу не тим людям і явно не за ті гроші, якими розраховували "потішити" бюджет. При цьому всього за декілька днів в очах прем'єра "три учасники з особливо стійкою психікою" стрімко перетворилися на "тіньові клани України". І, поки важко сказати, чого більше в такій різкій зміні риторики - справедливого обурення через те, що потенційний інвестор запропонував майже вдвічі менше, ніж Кабмін розраховував одержати, чи спроб якомога безпосередніше зберегти обличчя в досить спірній ситуації.
Незважаючи на те, що за рахунок продажу ОПЗ уряд планував вирішити свої "бюджетно-приватизаційні" проблеми, знаковість скасування результату аукціону лежить не тільки в економічній, але й політичній площині. Успішне роздержавлення підприємства за останні роки вже встигло стати брендом, основне значеннєве навантаження якого - продемонструвати готовність української влади співробітничати з потенційними інвесторами. У силу цього від разу до разу питання доцільності продажу стратегічно важливого і незбиткового підприємства хоч і вноситься в "план сезону", але звичайно надовго в ньому не затримується. Більшість експертів-економістів підхід "продавати - так продавати" у загальному і цілому підтримують, хоча більшість відзначають - одержати цікаву пропозицію в кризу (загальноекономічну і персонально внутрішньоукраїнсько - політичну) не так вже і просто.
Влада, "однією рукою" декларуючи необхідність позиціювати Україну як державу високої інвестиційної культури і привабливості, "іншою рукою" не кращим чином впливає на подібні характеристики. Причому роблять це батьки нації декількома шляхами. І якщо прописування умов, які привабливо виглядають лише для невеликої кількості можливих спонсорів бюджету - це, скоріше, специфіка економічної політики, то "загороджувальна" стратегія більше схожа на інструмент політичної боротьби.
Останні події навколо приватизації ОПЗ перетворили підприємство на камінь спотикання між Банковою і Грушевського. У такій ситуації спроба повністю виключити "матеріальну складову" конфлікту виглядає не дуже переконливо - кожен політик, особливо обраний владою такого рівня, може мати власні інвестиційні симпатії (непрямим прикладом цьому можуть служити і специфічні умови продажу, і різка зміна тональності заяв прем'єра).
Правда, встановити прямий зв'язок таких симпатій із процесом наповнення бюджету улаштування долі тисяч працівників підприємств, що перебувають у держвласності, часом все-таки трохи важко... Але разовою економічною доцільністю політична привабливість процесу приватизації не обмежується. Пам’ятаючи масштаби, у яких українська верхівка рекламувала себе під час реприватизації та повторного продажу "Криворіжсталі", варто було очікувати, що Одеський припортовий стане ще однією ілюстрацією різноспрямованого захисту інтересів народу.
Формально базові установки президента і прем'єра - продати ОПЗ законно і вигідно - не суперечать один одному. За фактом же боротьба не на жарт, що розгорнулася між двома таборами, демонструє готовність обох сторін рятувати держвласність і бюджет (кому що ближче) до останнього. При цьому, незважаючи на переконливий демарш із проведенням аукціону в заявлений термін, позиції прем'єра виглядали не дуже переконливо. Проти них грали й рішення судів, і своєрідність висновку Конституційного суду (не даремно в СП вирішили наполягати на тому, що президентський указ все-таки скасований не був), і переконливі натяки Банкової на зайву підтримку, що Кабмін надавав одному з учасників конкурсу.
У сформованій ситуації оголошення результатів аукціону недійсними виглядає найбільш логічним кроком. По-перше, у даних умовах спрацьовує принцип "на нема - й суду катма" - адже п'ять мільярдів навряд чи могли задовольнити бюджетні апетити уряду. По-друге, команда прем'єра, анулювавши підсумки торгів, зберігає максимально гарну міну при поганій грі - і Кабміну не доведеться протистояти звинуваченням президентського табору в протизаконності дій, і можливий інвестор втрачає проблеми через можливе затягування судових сперечань. Нарешті, по-третє, Юлія Тимошенко вже запустила програму оборони власних позицій і атаки "окопів" суперників. За останніми даними, у фальстарті великої приватизації винні не тільки несумлінні інвестори-змовники, але й президент, що розполохав потенційних учасників "відкритого, прозорого гарного конкурсу". Інша сторона, як видно, постарається витягти максимум іміджевих дивідендів із власного "А ми попереджали!", і знову кожний залишиться при своєму.
Політики - при званнях,що суперечать одне одному, головного захисника вітчизняних інтересів. Бюджет - при існуючих дірах, латання яких переноситься на невизначений термін. Інвестори - найімовірніше, при вже існуючій думці про ефективність українського приватизаційного процесу і незрозумілій долі 400 мільйонів гривень заставного внеску для кожного... А поки епопея із приватизацією ОПЗ із фальстартом не припиняється, а лише, можливо, відкладається "до кращих часів". Таке шоу не може обійтися без продовження.
Ксенія Сокульська
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
