2665
Куди йде громадянське суспільство в Україні?
— Казна та Політика
Довгий час спроби поєднувати поняття "українські реалії" і "громадянське суспільство" припадали, переважно, на реферати студентів-політологів. У 2004-2005 році ситуація змінилася: народ зробив крок уперед. Пройшло кілька років, на носі нові президентські вибори, і стає цікаво: ми усе ще крокуємо, тупцюємо на місці чи задкуємо назад.
Не держава, так громадяни…
Під громадянським суспільством, поминати яке після подій Помаранчевої революції стало гарним тоном, зазвичай розуміють систему позадержавних відносин, що характеризується низкою критеріїв. До них теоретики все частіше відносять рівність функціонування різних форм власності (при визначальній ролі середнього класу); високий рівень самоорганізації громадян, що втілюється в широку структуру позадержавних організацій; розвинене самоврядування; непорушність прав і свобод, і готовність громадян їх захищати; повага до законів усіх учасників правовідносин і (як же без цього) високий рівень усвідомлення кожним громадянином свого місця в суспільстві.
У силу пострадянського походження застосовувати ці критерії до оцінки української ситуації довгий час, якщо й ризикували, то із застереженням: наше суспільство, звичайно, ще далеко не громадянське, але ми над цим працюємо. І основною точкою відліку роботи стали події 2004-2005 року, що зробили, у першу чергу, крок до усвідомлення суспільством себе як сили, а не просто придатка, що забезпечує електоральну підтримку можновладців. З того часу оптимісти почали чекати повномасштабного затвердження принципів громадянського суспільства з моменту на момент. Песимісти ж через кілька років задаються питанням: ну, як поживаєте?
Силу поштовху, "який натякнув" чотири з половиною роки тому українському народу на те, що він теж "право має", не можна недооцінювати. Можливо, сила цього "поцілунку для Сплячої красуні" і не могла поширитися на всі сфери суспільного життя, але, проте, результат очевидний. Частина об'єктивно існуючих досягнень останніх років, як, наприклад, спроба лібералізувати законодавство або забезпечити свободу слова хоча б від політики, якщо не від бізнесу (не все відразу), можна записати в актив влади, яка споконвічно позиціонує себе як найдемократичніша. Інші "проблиски", список яких очолює зростання громадянського активізму "знизу", цілком і повністю "на совісті народу", який продовжує вчитися відстоювати свої права не завдяки системі офіційної влади, а багато в чому - всупереч.
Поліпшення стану вітчизняних справ поспішають засвідчити і міжнародні організації. Згідно із щорічними звітами Freedom House і Human Rights Watch після точки біфуркації, якою прийнято вважати Помаранчеву революцію, з кожним роком життя потроху стає кращим, життя стає веселішим: і права дотримуються чіткіше, і свобод побільше, і журналістів уже майже не вбивають, і гендерно збалансовані закони ухвалюються… Хоча, до досконалості однаково далеко. І навіть поверхневе знайомство з наведеними вище критеріями "громадянськості" суспільства підказує: є над чим працювати.
Незважаючи на певну лібералізацію відносин у площині "держава-суспільство", основні питання як і раніше викликають дії наділених владою. Розвиток середнього класу як основної рушійної сили суспільних змін гальмується не тільки економічною кризою, але й нерозвиненістю законодавства і глибокою корозією владної системи. Звичайно ж, парламентарії із завидною завзятістю займаються законотворчістю, але в українських реаліях прийняття нормативних актів зовсім не означає автоматичного їх виконання. Принцип "закон, що дишель", корупція влади всіх гілок і рівнів (показовий арешт судді Зварича не стільки заспокоює, скільки змушує жахнутися масштабам явища), неповажне ставлення до волі народу знову і знову доводять: до гордого звання правової держави Україні ще дуже далеко. А без нього і громадянському суспільству доводиться важко. І навіть існуюча на сьогодні система самоврядування (особливо місцевого) викликає безліч питань…
Із принциповим перевихованням влади, нехай навіть менш схильної до прояву авторитарних тенденцій, останніми роками, як показує практика, не дуже вийшло. Зате зі зростанням усвідомлення пересічними громадянами свого місця в суспільстві і їх готовністю боротися за свої права стан справ набагато кращий. Апологетів якнайшвидшої побудови громадянського суспільства в Україні тішить зростаючий з року в рік громадський активізм.
Процес, що стартував у більшості випадків як захист майнових прав ("поверніть вклади" або "виплатіть заборгованість із зарплати"), поступово набирає обертів. Підписатися під петицією, організувати пікет, вийти на мітинг - подібні дії входять у норму серед небайдужих людей, і таких небайдужих стає усе більше. Безумовно, економічний фактор зростання протестної діяльності продовжує відігравати помітну роль, особливо, якщо врахувати, що надворі криза, а банки можуть не повертати депозити. Але, у той же час, громадський активізм на очах переростає "приватний" на шляху до "суспільного". Від всеукраїнської активності а ля "доведи, що "Візирі" працюють неправильно", спровокованої безпосередніми фінансовими інтересами тисяч водіїв, до організованого моніторингу законності діяльності правоохоронних органів… Від протестів проти незаконного будівництва багатоповерхівки у власному дворі до організованої діяльності щодо захисту архітектурної своєрідності рідного міста…
Громадянське суспільство - це, у першу чергу, люди, які добре уявляють, яким повинен бути світ, де вони хочуть жити. Держава може сприяти його формуванню, ухвалюючи закони, відгукуючись на ініціативу, реєструючи неурядові громадські організації (а на сайті Мінюсту список таких становить 2846 "одиниць"), розширюючи систему самоврядування. Може не робити нічого, очікуючи, що суспільство "саме впорається". І, за наявності необхідного мінімуму зацікавлених людей, шанс на "саме впорається" підвищується. Ще держава може заважати формуванню громадянського суспільства: як дією, так і бездіяльністю, що гальмують розвиток. З іншого боку, ці дії або відсутність таких, у свою чергу, можуть спровокувати сплеск несподіваної активності. І далеко не кожний політик, що перебуває біля керма влади, зможе гідно зустріти цю активність.
Політика в допомогу?..
Теоретично вважається, що громадянське суспільство і політична система існують, як "мухи і котлети", у паралельних режимах. Вони можуть взаємодіяти і взаємопроникати, як це відбувається в країнах "старої демократії", або опозиційно не помічати один одного, як це може бути на територіях, де демократія "поселилася" порівняно нещодавно. У країнах зі сформованим громадянським суспільством люди/громада/народ дійсно часто не вважає за необхідне звертатися до влади зі своїми проблемами, оскільки право і можливості вирішення їх були переміщені в сферу його компетенції. При "недодемократії" ситуація ускладнюється: від держави потрібно або домагатися того, щоб вона робила "як треба", або спробувати вилучити в неї ці повноваження. Як показує українська практика, з обома пунктами справи йдуть неблискуче. З одного боку, держава вкрай неохоче ділиться важелями (гарним прикладом тому можуть служити характерні для останнього часу спроби "порулити" мораллю - сферою, яка повинна залишатися в рамках компетенції саморегульованого суспільства). З іншого боку - далеко не завжди і далеко не всі люди готові брати на себе відповідальність за потенційну широту можливостей. І, поки громадянське суспільство усе ще "ходить у ясла", основною точкою докладання зусиль буде залишатися той вплив на інститути влади, який здійснюється в кабінках виборчих дільниць.
Оскільки попередні президентські вибори на "здоров'я" громадянського суспільства зробили найбезпосередніший вплив, закономірною стає стурбованість самопочуттям "пацієнта" напередодні наступних. Але захоплене креслення паралелей може виявитися безрезультатним. З одного боку, "не та ситуація, не ті люди". З іншого боку - теоретична сторона питання значної уваги виборам не приділяє: людина пішла на ділянку, проголосувала по совісті, вибрала собі ту владу, яку порахувала гідною цієї честі. Правда, ця картинка, скоріше, з області "повинно бути", а не "так і є", але ідеологічне обґрунтування політичного принципу "меншого зла" у функції громадянського суспільства звичайно не входить. Із третього - якщо звернутися до практики, то в 2004 році до вибуху суспільної активності призвів не факт президентських виборів як такий, а односторонній перегляд результатів волевиявлення, стерпіти який народ не зміг. Отже, самі по собі вибори для суспільного розвитку можуть бути байдужні. А от хід кампанії, її особливості і результати - навряд чи.
Спокійні вибори, якщо не кращих із кращих, то хоча б більш переконливих політиків серед інших - це, скоріше, характерна риса громадянського суспільства, ніж етап на шляху його формування. Для досягнення подібної "нірвани" нашій країні багато чого не вистачає, починаючи з необхідності принципової зміни еліт і більш широкої інтеграції суспільних "поривів" у політичну реальність. Поки цього не відбулося, явним загартуванням "цивільної громадськості" може стати, хіба що, послідовна зневага до волі народу. Те, що українці один раз уже терпіти не схотіли.
Своєрідний приклад готовності наступити на знайомі граблі, як мінімум, частина українського політикуму продемонструвала порівняно нещодавно під час пам'ятних конституційно-коаліційних переговорів між Партією регіонів і БЮТ. Просочений в пресу варіант Основного закону за багатьма пунктами повністю не відповідав поглядам громадськості на можливі шляхи розвитку політичної системи, і та миттєво підняла інформаційний бунт, приватними проявами якого були ініціативи із красномовною назвою "Диктатурі - ні!". З коаліцією і Конституцією не склалося, але "репетиція" вийшла показовою. Можновладці знову довели свою органічну нездатність сприймати думку народу більше, ніж у рамках циферок власного рейтингу. А народна думка нагадала, що владі, що "аж настільки" розслаблюватися, мабуть, не варто.
На користь можливості різкої реакції виборців на підкреслену неповагу до їхньої точки зору готує і сформована ситуація "соціально-владної" напруженості. Невміння "верхів" відреагувати на запити громадянського суспільства, що зароджується, незадовільна "оргробота", яку вони намагаються проводити із економічною кризою, розчарованість людей у нинішній еліті, якій сприяє затяжна криза вже політична - на думку більшості політологів, терпіння "низів" зменшується на очах. Тому не виключено, що реакція на результат президентських виборів буде досить різкою. Втім, при адекватному проведенні кампанії, ця "різкість" може бути безпосередньо і не пов'язана зі сплеском самосвідомості громадян. Адже у світлому майбутньому головним "громадянсько-суспільним" аргументом повинна бути теза "система повинна працювати по-іншому", а не "наш кандидат програв, даєш перезавантаження".
У кожному разі особистість переможця президентських виборів може вплинути на "здоров'я пацієнта". Можна припустити, що "ліберал" почне деякі "рухи" для того, щоб посприяти розвитку громадянського суспільства. Головне тут - не захопитися масштабом свого місця в історії, як це трапилося, коли з'ясувалося, що до приходу до влади Віктора Ющенка в Україні свободи слова зовсім не було. У свою чергу "байдужий", імовірно, збереже статус-кво, і цивільний активізм зможе продовжити свою боротьбу із системою, загартовуючи характер і вдосконалюючи інструментарій. Нарешті, "автократ" може запропонувати народу тверду руку і можливість не замислюватися в обмін не тільки на низку свобод, але й на саме право на активність. Чи погоджуватися з подібним сценарієм - вирішувати народу. Автора якого сценарію вибирати - вирішувати народу. Чи прагне народ такої відповідальності - питання до народу. А якщо питань до народу усе ще багато, виходить, "пацієнт"- громадянське суспільство, скоріше, живий, ніж мертвий.
Ксенія Сокульська, Подробиці
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
