784
"За" і "проти" "широкої" коаліції
— Казна та Політика
Близька перспектива одержати "широку" коаліцію невстановленого формату змушує задуматися про те, що може чекати попереду. Подолання перманентної кризи? Крах демократії? Або як завжди - поговорили і добре?
Примара "широкої" коаліції, що розгулює по кулуарах, вже не перший тиждень роз'ятрює розуми всіх зацікавлених осіб, починаючи з політиків і політологів, закінчуючи бабусями, що судачать під під'їздами. І головна тема для розмов - так краще чи гірше заживеться народу при новій більшості і Конституції її імені. Думки, як і слід було сподіватися, розділилися. Апологети "широкого" проекту переконані, що до порятунку країни від кризи залишилися лічені місяці, супротивники (на чолі із президентом) впевнені, що "на обрії" маячить узурпація влади. Практика підказує, що істина звичайно розташовується десь посередині. Але в пошуках цієї середини необхідно визначиться хоча б з деякими аргументами "за" і "проти" можливих змін.
Даєш стабільність! Це плюс…
Головна перевага, яку обіцяють ідеологи самої "широкої" більшості з можливих у нинішньому парламенті, - це екстрене встановлення стабільності всіх видів: внутрішньо- і зовнішньополітичної, економічної, соціальної… І, дійсно, з урахуванням даних в українському політикумі обставин, нова коаліція може посприяти досягненню цих благ. Не всіх, можливо, і, безумовно, із застереженнями, але в цілому задана мета виглядає гідно.
Отже, на перед гіпотетичні союзники завбачливо ставлять те, чого вони дійсно можуть досягти (нехай навіть на диво більшості політологів), - установлення політичної рівноваги, якої Україна потребує вже не перший рік. Елементарні підрахунки підказують, що для повної парламентської стабільності досить згоди вже двох найбільших фракцій: 175 "регіоналів" і 156 "б'ютівців" разом забезпечують заповітну конституційну більшість. А варто додатково залучити Блок Литвина (лояльність спікера - немаловажний фактор спрощення законодавчого процесу) і хоча б частину "нунсівців" (для легалізації об'єднання в очах демократично налаштованих виборців) - і про політичну кризу можна буде надовго забути. І не тільки про політичну.
Погоджена робота нового уряду і парламенту, спільно написана економічна програма, злагоджені голосування, легкість подолання президентського вето - роботу над майбутніми антикризовими успіхами потенційні коаліціонери обіцяють почати відразу ж після "оформлення відносин". І, таки, дійсно, подібна єдність напевно може піти на користь економіці країни, а заодно і підбадьорить інвесторів, що засумнівалися в українських перспективах. Крім того, з урахуванням того, що нова більшість анонсує прихід "всерйоз і надовго" - країна нарешті одержує шанс на адекватну наступність загального економічного курсу. Звичайно, якщо представникам таких різних таборів удасться домовитися між собою, але ж вони це вже практично гарантують…
Крім негайних проблем нова коаліція обіцяє раз і назавжди розібратися з "майже вічними". Не секрет, що екстрена реформа Основного закону в 2004 році внесла помітний дисонанс у розподіл повноважень між гілками влади. Виправити цю помилку "шировики" гадають "як тільки так відразу". Якщо узяти до уваги версію конституційних змін, що потрапила у ЗМІ, з багатьма протиріччями (включаючи і неясне підпорядкування місцевих державних адміністрацій) буде покінчено в першу чергу. А додатковими "бонусами" стануть втілення в життя багатьох старих планів: переведення виборчої системи на відкриті списки, визначення сфери повноважень опозиції, установлення жорсткого мандата (вийшов депутат із фракції - з речами на вихід і з парламенту - про таке багато лідерів мріють уже давно), вибори мерів у два тури, давно очікуване прописування процедури імпічменту, перерозподіл сфер впливу на державні органи, розширення повноважень місцевих рад - перед законодавцями відкривається сила-силенна планів. А головне, коаліціонери планують остаточно визначитися з тим, якою же буде форма правління в Україні. З урахуванням низки особливостей, включаючи і вибори президента шляхом закритого голосування нардепів, курс на парламентську республіку взятий повною мірою.
Політична система, що працює, як годинник, і забезпечувана нею економічна стабільність виглядають метою, гідною якнайшвидшого досягнення. До того ж, злиття конкретних політичних сил може обіцяти й інші переваги. Починати їх перерахування неофіти "широкого" формату віддають перевагу з роз'яснень того, наскільки прийдешні всенародні президентські вибори можуть дестабілізувати соціальну ситуацію в країні, обіцяючи черговий розкол по лінії Схід-Захід" і мало не "реваншистську" громадянську війну у випадку перемоги однієї зі сторін. Перенесення же виборів погодженого президента в парламент повністю знімає цю проблему, а заодно - привносить елемент економії бюджетних коштів на передвиборній кампанії (а з урахуванням того, що, згідно з положеннями "ПРіБЮТ"-конституційного проекту, парламентські вибори пройдуть не раніше 2014 року, економія виходить досить істотною - у тому числі і для спонсорів партій)... Крім внутрішньої стабільності ідеологи можливої більшості люблять нагадувати про стабільність зовнішню. Наприклад, мало хто сумнівається в тому, що потенційне об'єднання політичних сил благотворно відіб'ється на "газовій" і не тільки дружбі з Росією і спільній реанімації "братніх відносин". Але "внутрішній" фактор все-таки переважує. Якщо ПР і БЮТ дійсно вдасться зберегти спільну "генеральну лінію", втілювану й у законотворчості, і в економічній політиці розділеного надвоє Кабінету міністрів, і в зовнішньополітичному курсі - хаос на якийсь час піде в історію. Українці будуть знати, чого їм очікувати від завтрашнього дня і наступного року. Так, це плюс. Цікаво тільки, яку ціну доведеться за це заплатити?..
Де справедливість? Це мінус…
Якщо головним плюсом гіпотетичної "широкої" коаліції є обіцянка стабільності всіх мастей, то її ж головним мінусом, мабуть, стартова малоймовірність подібного політичного злиття. Але навіть якщо сторонам удасться подолати початкові протиріччя, важко прогнозувати наскільки життєздатним виявиться такий альянс, особливо з урахуванням того, що потенційна Конституція може перетворити Україну в "без п'яти хвилин" державу із двопартійною системою. Втім, оскільки горезвісна "малоймовірність" супротивниками можливої більшості розцінюється як масштабний плюс, основні дорікання повинна в першу чергу викликати така ж горезвісна "двопартійність", яка на ділі буде означати розподіл влади на двоє.
Об'єднання "б'ютівців" і "регіоналів" у єдиному пориві саме по собі виглядає досить підозріло саме тому, що дозволяє будь-які зміни існуючої системи. Як ми вже відзначали вище, стабільності нашому політикуму дійсно не вистачає, та й погоджена боротьба із кризою би не перешкодила. З іншого боку, неясно, чому все та ж боротьба з економічними проблемами повинна починатися винятково з "миру, дружби, жуйки" усередині одної більшості і підконтрольного їй уряду. І дотепер Юлія Тимошенко мала можливість продукувати успішні економічні програми, а Віктор Янукович - мобілізувати 175 голосів своїх однопартійців на підтримку цих програм. Що ж, раніше "не зрослось", може, і правда, коаліційний дух допоможе. Але те, що сукупні здійснення "міцних господарників" і "злочинних популістів від влади" можуть виявитися цікавими - поза всякими сумнівами.
При всій глобальній значимості економічних факторів сьогодні, слід зазначити, що кризи приходять і йдуть, а Конституція залишається. Отже, захоплюватися мудрістю політиків, згодних на мораторій на "непотрібні" вибори в цей важкий момент, зарано. Адже крім мораторію, який надає Верховній раді нинішнього скликання майже сім років повноважень, можливий Основний закон обіцяє безліч "відкриттів дивовижних", далеко не завжди сумісних з духом і буквою демократії.
Сам по собі перехід до парламентської республіки абсолютно не виглядає крамольним. Хто знає, можливо, Україна потребує цього з моменту відходу Леоніда Кучми… Але от окремі пункти такого "парламентського" режиму вкупі з розумінням, хто саме буде біля керма країни, можуть викликати деякий острах у вдумливого читача.
Момент, який зараз у силу обставин викликає безліч дорікань, - вибори президента в парламенті. З погляду "розвиненого парламентаризму" він виглядає логічно. З позицій "усі прекрасно знають, хто буде цим президентом" - зайво передбачувано. А з урахуванням впливу "маріонеткового" глави держави на "силовиків" (включаючи і на генпрокурора протягом поточної і наступної парламентської каденції) інститут парламентського президентства починає викликати здивування. Стає неясно, а чи точно гарант і головнокомандуючий буде "для краси" і, якщо ні, то чи вийде в них із прем'єром жити дружно.
Крім "президента від парламенту" свіжо виглядають й інші віяння проекту, що одержав поширення в пресі, Основного закону. Наприклад, згідно з ним, посади прем'єра і міністрів можна буде сполучати з депутатським мандатом. Чудово, як у низці "кращих країн", але тільки от відредагувати 80-у статтю Конституції, яка дарує недоторканність, автори документа забули. У такому контексті право постійної слідчої комісії ВРУ порушувати кримінальні справи проти посадових осіб виглядає вже не так "багатообіцяюче" (у цілому ж розширення переліку органів досудового слідства із правом порушувати справи до меж можлив, що закінчуються "у районі" КРУ і податкової - це окремий реверанс убік "правової держави"). Логічним у контексті парламентаризму найвищої проби виглядає і прагнення відкрити списки. Правда, по-перше, було б цікаво довідатися, яким чином це буде робитися. А, по-друге, момент, який дозволяє вищому партійному органу "вилучати" списковиків аж до реєстрації їх ЦВК як народних депутатів, потенційно може звести позитивний ефект від "відкриття" на нівець. А, з урахуванням того, що переможець другого туру одержує автоматичні 226 голосів і, разом з ними, право "саморозпустити" парламент, від лояльності фракційного корпуса може багато чого залежить. Втім, для цієї лояльності придуманий жорсткий імперативний мандат, який не дозволяє вигнанцеві з парламенту заперечувати рішення "верхів" у судах.
Подібний зайво "широкий" підхід до прав і обов'язків парламентської республіки (а вона такою буде скрізь, у місцеві ради теж передбачається обирати у два тури і партії із блоками, громадські організації згадування не удостоїлися), з одного боку, може викликати на Україну прогнозоване нерозуміння з боку демократичного Заходу (аж до таких "дріб'язків" як згортання програми МВФ - не всі експерти вірять, що "широкі" коаліціонери з їхньою схильністю до популізму, зможуть стриматися в рамках економічних "пристойностей"). Такі конституційні зміни, як мінімум, приведуть до консервації нинішнього політикуму, адже можливості молодих проектів будуть виглядати, м'яко кажучи, неперспективно, а, як максимум, до повноцінної узурпації влади (якщо згода ПР і БЮТ затягнеться, ніщо не перешкодить їм "подумати і вирішити" ще що-небудь цікаве). І, можливо, у першому випадку, а в другому - безумовно - Україна перетвориться в очах Заходу із країни молодої демократії в країну молодої диктатури. А те, що мова йтиме поки не про одного лідера, а про дві партії із сателітами - уже деталі. І навіть про поверхневу інтеграцію абикуди, крім обіймів доброзичливих до деяких наших політиків сусідів, варто надовго забути.
На жаль, малоймовірно, що реформаторів суттєво турбує не тільки думка прогресивної міжнародної громадськості, але й власного народу. Очевидно, що ініціатори злиття втратять підтримки частини своїх симпатиків, "завдяки" самому факту злиття. Ще очевидніше, що гнів числа антипатиків, що шириться, які можуть заплатити за стабільність демократією проти своєї волі, може прийняти різні форми - від "тихопротестних" до "голоснореволюційних" (це якщо Віктор Ющенко, що полюбив формулювання "конституційний переворот", не встигне оголосити надзвичайний стан). У кожному разі головною проблемою можливої коаліції, і реформи, що просувається нею, в остаточному підсумку виявляється вже навіть не стільки "зміст", скільки "форма". Об'єднання депутатів у більшості випадків - їх особиста справа… От питання доцільності побудови парламентської республіки в державі - власнику таких партій, як сучасні українські - це дійсно питання. Тенденція сама по собі непогана, але її потрібно обговорювати, а не прискорено вирішувати через зростаючу примарність традиційних президентських перспектив двох політиків. Причому обговорювати не в парламентських кулуарах, і навіть не із трибуни - а з народом. Інструмент для цього є - це референдум. Кожний українець має право для себе вирішити, чи прагне він зміни політичної системи своєї держави. У цьому випадку, цього права народ, схоже, позбавили. Свіжо прийнятий закон про всенародне волевиявлення уточнює: через плебісцит повинні проходити або зміни Основного закону, що стосуються статей з першого, третього і тринадцятого розділів, або нова редакція. Всупереч логіці, масштабні зміни з одіозного проекту були названі "змінами", і автори завбачливо не торкнулися "небезпечних місць"… Про легітимність подібної реформи при бажанні можна сперечатися, але при цьому не слід забувати ще про один момент. Більшість глобальних змін пишуться "на виріст", нинішній парламент робить це під себе. Таким чином, з багатьма змінами можна було б погодитися, але в тому випадку, якби народ не змушували "купувати кота в мішку". "В ідеалі" після прийняття таких змін повинні пройти дострокові або строкові парламентські вибори, до яких громадяни могли б поставитися з усією відповідальністю, розуміючи, що цим людям дістанеться вся повнота влади в країні. В 2007 році, ставлячи галочки в бюлетенях, українці не знали, що уповноважують "закриті списки" того зразка вибирати президента, безоглядно змінювати конституційний лад і "декількоосібно" правити років, так, сім. Мабуть, саме тут і "сховався" головний мінус.
Ксенія Сокульська
За матеріалами: Подробности
Поділитися новиною
