2213
Газові уроки для Європи
— Енергетика
Українсько-російський газовий конфлікт, здається, нарешті розв`язано. Як було повідомлено, у понеділок, 19 січня, під час перебування в Москві української урядової делегації на чолі з прем`єр-міністром Тимошенко, НАК "Нафтогаз України" і Газпром підписали договір купівлі-продажу газу на 2009 - 2019 роки. За словами російського прем`єра Путіна, "у результаті напружених і тривалих переговорів досягнуто домовленості щодо всього комплексу питань, пов`язаних з постачаннями газу до України і транзиту газу до Європи". Узгоджено також середньорічну ціну на російський газ для України, хоча точної цифри досі не названо. При цьому тариф на транзит залишиться в наступному році незмінним.
Що ж засвідчують уроки нинішньої газової кризи - для України насамперед, а також для Європи загалом?
За деякими ознаками, теперішній газовий конфлікт - це такий собі подвійний геополітичний удар, ретельно спланований Москвою. Подвійний - тому що спрямований одночасно проти України і Європи.
Російський режим, зіп`явшись на ноги завдяки надзвичайно вдалій кон`юнктурі на світовому нафтогазовому ринку, уже й усю Європу починає розглядати як зону свого впливу. Жертвуючи якістю (шаховий термін), тобто зазнаючи істотних збитків у грошовому вимірі внаслідок тимчасового припинення транспортування газу до країн ЄС і в Україну, Путін намагається продемонструвати, що здатний щось вирішувати в Європі і з ним потрібно узгоджувати принципові питання, насамперед східної політики - зокрема, вступу до НАТО країн, стратегічно важливих для Росії (Україна, Грузія).
У свою чергу, красномовний жест, продемонстрований з Кремля в напрямку Києва, означає, що Москва дуже болісно сприймає втрату України як надзвичайно важливої підконтрольної території і використовуватиме всі можливості, щоб Україна була васалом.
Водночас начебто прагматична, але, як виявилося, провальна політика, яку Стара Європа ще донедавна проводила щодо Росії, постійні загравання з Москвою - це теж одна з причин теперішнього газового конфлікту. Відсутність єдиної позиції Євросоюзу з "російського питання", зокрема на газовому напрямку, намагання європейців виторгувати в росіян якісь корпоративні преференції призвели до того, що в Кремлі навчилися маніпулювати цими різнобоями в ЄС.
І лише тепер, здається, у європейських столицях починають прозрівати щодо справжньої політики Кремля. Що це як не подвійні стандарти, коли, заради теплих клозетів, можна заплющувати очі на геноцид проти чеченського народу, збройну експансію на територію суверенної Грузії і її розчленування, постійні претензії (у тому числі й територіальні) і втручання у внутрішню політику України, неприховане підгодовування її п`ятої колони? Європа сполошилася лише тоді, коли авантюрна політика Кремля безпосередньо заторкнула її життя.
Сумнівно, що нинішня газова війна, розв`язана Путіним, додасть йому європейських друзів. Показовою у цьому зв`язку є обережна позиція стосовно дій Москви з боку двох, певною мірою орієнтованих на Росію, ключових гравців Євросоюзу - Німеччини та Франції.
Які контрзаходи може здійснити Європа?
Насамперед - це диверсифікувати не лише шляхи транспортування газу, а й - що головне - джерела енергоресурсів. У цьому зв`язку найбільш реальним є запропонований ще у 2004 році й підтриманий Єврокомісією проект газопроводу "Набукко", який має поєднати країни Каспію через Азербайджан, Грузію та Туреччину з Європою. Спершу він планувався для постачань у країни ЄС іранського газу, однак згодом через проблеми довкола іранської ядерної програми був переорієнтований на туркменський газ. До речі, саме на січень нинішнього року планувалося підписання угоди щодо цього проекту між ЄС і Анкарою. Наразі про це мова не йде, однак нинішня газова криза, можливо, актуалізує питання вступу Туреччини до ЄС. Принаймні на початку нинішнього тижня таку думку висловив голова Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу після зустрічі з турецьким прем`єр-міністром Реджепом Ердоганом.
Вочевидь необхідним для Європи постає питання створення єдиного газового ринку - з уніфікованими правилами, у тому числі й ціновими. Це дасть змогу значно зменшити залежність від Росії.
Зрештою Євросоюз має перейти до формування єдиної, цілісної політики з усіх питань міжнародного життя. Адже зрозуміло, що в ХХІ столітті світ очікують нові виклики і випробування, і чи не найголовніші з них - проблема енергоресурсів, боротьба з тероризмом, питання міграції і зростання на цьому ґрунті соціально-расових напружень.
Водночас і Москві так чи інакше доведеться вести щодо Європи більш гнучку політику.
При цьому Росія не особливо впевнено почувається й на східному напрямку: південне, багате на газ середньоазійське "підчерев’я" дедалі більше починає оглядатися на Пекін, який провадить значно обережнішу, порівняно з московською, політику зокрема в газовій сфері. Водночас Кремль змушений мовчки терпіти посилення китайського впливу в середньоазійському регіоні, оскільки будь-які загострення стосунків з Піднебесною для росіян є однозначно програшними. По-перше, на сьогодні Китай випереджає Росію в розвитку; по-друге, втрата бодай навіть ілюзії примарної "дружби" з Пекіном для Москви означатиме, що росіяни залишаться фактично наодинці з найголовнішими геополітичними викликами.
Існує припущення, що ескалація газового конфлікту потрібна була Путіну для того, щоб змусити європейців "розкошелитися" на будівництво давно анонсованого газового "Північного шляху", функціонування якого допоможе росіянам зменшити свою залежність від транзитних можливостей України і Польщі. (Газопровід "Північний потік" має з`єднати балтійське побережжя Росії під Виборгом з балтійським берегом Німеччини. У його будівництві беруть участь Газпром і німецькі енергетичні концерни E.ON і BASF). "Друг" Путіна, лобіст спорудження цього газопроводу колишній канцлер ФРН Шредер днями навіть назвав дату введення його в дію - жовтень 2011 року. Щоправда, ні Польща, ні країни Балтії, ні скандинавські країни свого дозволу на будівництво "Північного потоку" не давали. Та й у самій Німеччині щодалі гучнішими стають голоси противників проекту. Насамперед це стосується промислових кіл, які підтримують нинішнього канцлера Меркель.
Москва також всіляко підтримує ідею спорудження "Південного потоку" - ще однієї гілки газопроводу, яка має з’єднати чорноморський берег Краснодарського краю, повз Крим, з болгарським узбережжям, що дало б росіянам змогу транспортувати газ у Європу в обхід України і Туреччини. У липні минулого року парламент Болгарії навіть схвалив будівництво газопроводу, однак згодом болгарська сторона почала наполягати на передачі їй права власності на ділянку трубопроводу, який має проходити територією країни. Звісно, таке "нахабство" не сподобалося Москві, яка планувала оформити це як російську власність. Тож, побивши горшки з болгарами, Кремль почав "замолоджувати" Бухарест, однак особливих успіхів наразі не досягнуто, а названі Кремлем терміни впровадження "Південного потоку" в експлуатацію (2014 - 2025 роки) скоріше нагадують відому казку про те, як Ходжа Насреддін збирався купувати віслюка.
Інші проекти і напрямки транспортування російського газу до Європи не становлять особливого інтересу, якщо говорити про їх ймовірну спроможність конкурувати з українськими газогонами.
Є очевидним, що і Росія як постачальник газу, і Україна як головний транзитер, і вся Європа як основний споживач блакитного палива перебувають у одному - "газовому" човні. Отже, змушені домовлятися. Незграбні дії Росії, які нагадують поведінку слона в порцеляновій крамниці, найменше сприяють партнерським домовленостям і навряд чи мають перспективу в сучасному світі.
Михайло Сидоржевський
За матеріалами: УНІАН
Поділитися новиною
