6451
Financial Times: За газовою суперечкою стоїть битва олігархів
— Енергетика
Жером Гійє і Джон Еванс у вчорашньому номері газети Financial Times намагаються проаналізувати причини газової суперечки між Україною і Росією та її наслідки для обох країн.
Кремлівський моноліт на чолі з Володимиром Путіним бере в руки енергетичну зброю та з її допомогою вибиває дух із сусідньої України, а всій іншій Європі загрожує недопоставками природного газу - цей образ невідступно супроводжує всі газові скандали декількох минулих років. Однак насправді історія цих скандалів набагато старіша, ніж заведено вважати - вона почалася ще в 1992 році. Більше того, у затяжній газовій війні Володимир Путін і Газпром просто не можуть виграти, і їм це прекрасно відомо.
З України починалася в 30-х роках минулого століття вся радянська газова галузь, з України ж починається й будівництво газової інфраструктури. Навіть після того, як видобуток газу в основному перемістився в Західний Сибір, Україна залишилася центром трубопровідної мережі Радянського Союзу. І коли той розпався на кордони союзних республік, виявилося, що фізично активи цієї системи розташовані так, що вона просто не може працювати.
Газпром, російський газовий монополіст, має багато життєво важливих об'єктів розташованих саме на Україні, тобто не під його прямим контролем: у першу чергу, це, звичайно, газопроводи; але не менш важливо й те, що Україна контролює більшу частину газових сховищ, що працюють із російською експортною системою. З іншого боку, Україна, де головна галузь економіки - важка промисловість, уже виснажила свої газові родовища і сьогодні залежить від поставок сибірського газу.
Таким чином, ми одержуємо ситуацію обопільної залежності. Росії українська інфраструктура необхідна, щоб продовжувати виконувати умови європейських експортних контрактів, а Україні потрібний російський газ. У випадку конфлікту в Росії з'являється спокуса перекрити газ, в України - припинити роботу цієї інфраструктури; і обидві країни після розпаду Радянського Союзу вже неодноразово цій спокусі піддавалися.
Україна, що звикла до тієї кількості газу, що їй належала при радянській системі планування, вважала, що й після незалежності буде одержувати стільки ж. І коли Росія в перший раз спробувала одержати гроші за свої поставки - це було на початку 90-х років, - у неї нічого не вийшло. Як тільки вона перекрила Україні газ, щоб та розплатилася, Україна просто залізла в ті об'єми, які йшли на експорт; а коли підняли шум європейські покупці, Росія відступила і відновила повний об'єм поставок, так і не домігшись від України грошей. Така ситуація тривала рік за роком, і поставки газу не переривалися.
Росія не може перекрити Україні газ надовго, оскільки від цього страждає експорт. Із практичної точки зору, віддавати приблизно 20 відсотків транзитних поставок Україні як плату за транзит - такі умови прийнятні для обох сторін, так навіщо, здавалося б, городити город наново щороку?
Газпром вже давно зрозумів, що за офіційні поставки Україна платити не збирається. І було прийнято наступне "рішення" - приватизувати частину схеми. Клієнтам запропонували платити за більш низькими тарифами, але не українській владі і не Газпрому, а третій стороні, формально не пов'язаній ні з тими, ні з іншими.
Щоб ця схема, через яку щороку реалізується 30 мільярдів кубометрів газу, запрацювала, було потрібно співробітництво між керівництвом Газпрому і російськими та українськими політиками. Ті, хто в ній бере участь, по-перше, знімають з неї вершки собі в кишеню, і, по-друге, відрізають від споживача як Київ, так і Газпром. Із цього погляду політичні міжусобиці на Україні більшою частиною є боротьбою за те, хто буде представляти в цій схемі Україну. Замисліться: нинішній прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко в 90-і роки сколотила немаленький статок на газовій торгівлі, а лідер проросійської опозиції Віктор Янукович представляє важку промисловість Східної України, тобто основних покупців палива. У Росії - як у Кремлі, так й усередині Газпрому, - відбувається те ж саме: складаються коаліції і ведеться підкилимова боротьба.
І поки світ стежить за тим, як Росія і Україна - що передбачувано - вживають всіх наявних засобів, реальна боротьба за доходи від цієї схеми йде інтенсивніше, але набагато тихіше, і веде її група московських і київських олігархів. Властиво, через неї, за великим рахунком, і влаштовується весь цирк. Всі побоювання щодо того, що Росія або Газпром можуть використати проти Європи газову зброю, зовсім безпідставні. І Кремль, і Газпром - це держава, і як агенти держави вони прекрасно розуміють, що величезна частка державних доходів повністю залежить від експорту в Європу; усвідомлюють вони й те, що для фінансування інвестицій, необхідних для роботи газової галузі, необхідні стабільні, надійні та довчасні відносини.
Набагато більш тривожніше те, що уряди і Росії, і України терплять ситуацію - якщо не потурають їй, - у якій найвищі ешелони держави і державна інфраструктура використовуються як знаряддя в суперечках між безвісними олігархами. Відразу видно, наскільки поверхово в суспільство кожної із цих країн проникли принципи законності і відповідальності влади. І відразу видно, наскільки сильно перебільшена хвалена влада російського прем'єра Путіна в порівнянні з могутністю конкуруючих угруповань.
Оригінал статті: The battle of the oligarchs behind the gas dispute
За матеріалами: Корреспондент.net
Поділитися новиною
