836
З інфляцією на "ви"
— Казна та Політика
З початку 2008-го споживчі ціни зросли на 9,7%, а порівняно з березнем 2007-го - на 26,2%. Для порівняння зазначимо, що у березні ц.р. індекс споживчих цін у РФ зріс на 1,2%, у Казахстані - на 0,6%.
Не можуть не викликати занепокоєння прорахунки уряду, прогнози якого щодо динаміки цін навіть у наближеному варіанті не відповідають реальній ситуації. Це унеможливлює визначення обгрунтованих механізмів антиінфляційної політики, зводить здійснювані заходи до кон’юнктурних у багатьох аспектах кроків.
По-перше, уряд припускається принципової некоректності у своїх акцентах на тому, що витоки нинішньої інфляції лежать у 2007 році, коли ціни виросли майже на 17%. Насправді мова має йти про інфляційну модель розвитку, яка сформувалася, починаючи з 2005 року.
Ми мусимо мати відповідь на питання, чому у 2001-му -першій половині 2004-го інфляція перебувала у середньорічному вимірі на рівні близько 5,0%, а в 2005-2008 роках її параметри зросли майже втричі? Причина очевидна: відповідне прискорення пов’язане із зростаючими диспропорціями у соціально-економічній політиці. Якщо у 2001-2004 роках темпи приросту реальної заробітної плати перевищили темпи зростання ВВП у 2,1 разу (оптимальним вважається співвідношення 1,4-1,5), то в 2005-му -в 11,7 разу. У поточному році ця практика реанімується. Сформований у попередні роки інфляційний потенціал української економіки фактично посилюється.
Проблема подолання інфляційної спіралі перебуває насамперед у цій площині: ми змушені йти на зниження соціального навантаження на економіку. Відповідні кроки мають бути реалізовані вже при внесенні уточнень до бюджету-2008. Ставлення уряду до них набуває в нинішній ситуації ключового значення в антиінфляційній політиці.
По-друге. Маємо мати чіткі відповіді і на запитання, чому в країнах Заходу, зокрема в США, йдеться про небезпеку нинішнього зростання цін з 2,0-3,0 до 4,0%, у країнах ЄС -відповідно із 2,0 до 3,5%, у країнах Центральної Європи - із 3,5-4,0 до 7,5-8,0%, а в нас - до 20 і більше відсотків. Відповідь і тут є очевидною - невідповідність ринкових саморегуляторів. Ми завершили лише нульовий цикл у створенні ринкової економіки. Можна тисячу разів повторювати гасла про поглиблення конкуренції, однак якщо не діятимуть на ділі механізми захисту кожної ланки приватної власності, якщо не буде задіяно повноформатний ринок землі, якщо в інфантильному стані залишатиметься фондовий ринок, а також ринок житлово-комунальних послуг, якщо зберігатиметься збанкрутіла просоціалістична за своїм змістом соціальна політика, зокрема політика пенсійного забезпечення, то в цій ситуації про дієздатність конкуренції, яка мала б перебрати на себе вагому частку завдань цінової стабілізації, говорити не доводиться. Натомість три роки поспіль питання поглиблення ринкових перетворень по суті взагалі знято з порядку денного.
По-третє. Потрібно змістити акценти і в напрямку забезпечення реальної пріоритетності політики макроекономічної стабілізації. І у цьому питанні маємо достатньо вагомий вітчизняний досвід попередніх років, коли відповідна політика була домінуючою. У зв’язку з цим викликає щонайменше подив позиція чільників ради НБУ, які весь час публічно висловлюють застереження стосовно загроз для реальної економіки жорсткої монетарної політики. Дивна некомпетентність, нерозуміння того, що інфляційна спіраль не лише знецінює доходи населення, а й системно девальвує інвестиційний потенціал і в кінцевому підсумку -можливості економічного зростання.
Водночас слід усвідомлювати реальні складнощі політики пріоритетності макроекономічної стабілізації. Така політика передбачає органічну єдність бюджетної та грошової стабільності. Одним із базових інструментів зниження інфляції у 1994-1999 роках з 501,2 до 19,1% були не лише жорстка грошово-кредитна політика, а й відчутне стиснення частки державного споживання: видатки зведеного бюджету було знижено відповідно з 52,4 до 26,7% ВВП. З 8,9% ВВП у 1994 році до 1,5% - у 1999-му скоротився дефіцит бюджету. У 2000 і 2002 роках ми мали профіцит бюджету. Нині рівень державного споживання (витрати зведеного бюджету і Пенсійного фонду) сягає майже половини ВВП, а дефіцит - 2%. Інфляційність української економіки посилюється і на цій основі. У такій ситуації будь-які одноосібні стабілізуючі дії НБУ залишатимуться неефективними.
Сказане аж ніяк не зменшує необхідності принципового оновлення монетарної політики, де домінантами можуть стати застосування напрацьованих світовим досвідом механізмів інфляційного таргетування і відповідно - поглибленої лібералізації валютно-курсової політики. Водночас така політика має кореспондуватися із принципово новою ситуацією, що формується у зв’язку із набуттям Україною членства в СОТ, у якій, як показує світовий досвід, інструменти валютної політики виявляються особливо значущим чинником захисту національного ринку, зокрема щодо імпортованої інфляції.
По-четверте. Потрібно формувати природну основу неінфляційного зростання соціальних виплат -забезпечувати інструментами економічної політики випереджаючі темпи підвищення продуктивності праці. Йдеться про освоєння механізмів трансформації зростаючих доходів населення в ефективний попит, який є ключовим у кейнсіанській моделі економічної політики. Для цього необхідні дієві економічні, у т.ч. фіскальні, механізми коригування співвідношення споживчого та інвестиційного попиту з акцентами на останньому. Складові такої політики зрозумілі. Це - відчутне зниження податкового навантаження, стимулювання інноваційного процесу, насамперед енергозбереження, не декларована, а реальна інтенсифікація механізмів житлового (насамперед індивідуального) будівництва та ін.
Особливо значущим є стимулювання сільського господарства. В умовах системного зростання світових цін на продукти харчування робити ставку на формування рівноваги на продовольчому ринку за рахунок зростаючого імпорту, як це було 2005 року, вже неможливо. Нині в Україні відкривається інша особливо значуща перспектива -стимулювання інституційними та інвестиційними засобами швидкого нарощування потужностей вітчизняного АПК, розрахованих на забезпечення як внутрішнього, так і зовнішнього попиту. Цей шанс ми не маємо права упустити. Відтак, часткова переорієнтація фінансових потоків із суто соціальної сфери в галузі АПК може виявитися також достатньо перспективною.
Сільське господарство і житлове будівництво -два найбільшою мірою соціально-орієнтовані і водночас дезінфляційні сегменти економіки. Їхній розвиток потрібно всіляко стимулювати.
Звісно, існують й інші достатньо значущі напрямки антиінфляційної політики, які лише у своєму системному поєднанні можуть забезпечити позитивні результати. Уряд має зрозуміти очевидне: за нинішніх умов професіоналізм і дієздатність його політики вимірюються ефективними діями насамперед у цьому сегменті економічних відносин. Гучні політичні декларації, якими по горло вже наситилося суспільство, тут ні до чого. Цінова динаміка заявляє про себе щодня і щогодини. Її відчуває кожен громадянин. Тож традиційні інструменти інформаційно-політичних технологій тут абсолютно зайві.
Сьогодні на часі -невідкладне, з урахуванням існуючих реалій, опрацювання і наполеглива реалізація чіткої трирівневої за своїм змістом антиінфляційної політики: політики короткострокових, середньострокових і стратегічно перспективних довгострокових заходів, які в комплексі можуть принести очікувані суспільством стабілізаційні результати. Йдеться не про повернення інфляції до результатів минулого року, як про це говорять нині на Банковій, а про перспективи чотирьох-п’ятивідсоткового зростання цін у річному вимірі. У цьому ж контексті мають опрацьовуватися й основні засади антиінфляційної політики.
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
