1963
Олександр Пасхавер: Роздача грошей є свідченням презирства до населення
— Валюта
Кор.: Олександр Йосипович, давайте почнемо з урядової програми, що от уже другий тиждень на вустах у всіх експертів...
Відповідь: Мене цікавлять не стільки ті чи інші конкретні положення, скільки образ програми. І можу сказати, що слово "прорив", винесене в заголовок, Юлії Володимирівні підходить. Я сприймаю Тимошенко як радикального політика. Ще в серпні, представляючи ідею "Українського прориву", вона говорила, що народ не заслужив повільних перетворень, йому треба все і відразу. От це "все і відразу" - це і є радикальне сприйняття світу та у той же час - класика популізму. Все і відразу можна тільки зруйнувати. Але все і відразу побудувати неможливо, ніде і ніколи.
Можливо, заявляючи про можливість усього і відразу, людина обманюється сама. Але вона точно обманює тих, кому адресовані подібні обіцянки. Необхідно розуміти, що навіть спроби щось зробити "все і відразу" можуть привести до непередбачених побічних наслідків. Найстрашніше в популізмі - це навіть не психологічна шкода обіцянок, а якщо щось десь почне втілюватися. Інша справа, що найчастіше нічого не втілюється, і тоді шкода виявляється меншою.
У програмі уряду є окремі радикальні обіцянки, але відразу видно, що їх "удавили", як ізюм у готову булочку. Весь образ програми побудований на тому, що от ми будемо стимулювати, створювати зацікавленість, розвивати, удосконалювати... Тобто не тільки абсолютно ліберальний зміст, але, як кажуть медики, неінвазивний, неруйнівний метод втручання в життя суспільства.
На мій погляд, нам варто звернути увагу на це протиріччя між образом прем'єра і самою програмою. Можливо, такий досвідчений, талановитий політик, як Юлія Володимирівна, встиг змінитися, але тоді я можу лише виразити замилування тим, як швидко людина робить висновки зі своєї політичної практики. Однак завжди залишається небезпека, що той ідеологічний контур, яким є програма, наповниться не властивими їй пріоритетами і радикальними засобами реалізації.
Це цікаве, навіть драматичне протиріччя буде реалізовуватися на наших очах. І від цього залежить наша доля. Яким шляхом піде країна? Шляхом змістовних, складних структурних реформ, які вимагають послідовності, спадкоємності? Чи ми будемо робити кроки в поспіху, не вирішуючи завдання, що усе більше ускладнюються в міру ускладнення нашого суспільства?
Проблема українського політикуму в тому, що він не встигає за ускладненням соціальних і виробничих зв'язків, що відбувається у країні. Із цього погляду помаранчеву революцію можна трактувати як вирішення протиріччя між новими тенденціями, дозріванням нових соціальних верств, ускладненням зв'язків і тим порівняно простим способом керування, що практикувався, і спочатку досить ефективно, президентом Кучмою. Подібного роду соціальні вибухи загрожують Україні і надалі, якщо під впливом популістського радикалізму ми будемо удаватися до занадто простих рішень, не адекватних реальним завданням.
Кор.: Ви хочете сказати, що поставлені завдання - наприклад, погасити знецінені внески за два роки - це занадто просто?
Відповідь: Погашення знецінених внесків - це дійсно завдання. А от за два роки - це спосіб. Неадекватний спосіб його вирішення.
У принципі, повернути знецінені внески можна. І навіть за два роки. Можна було б зареєструвати всіх охочих, а потім спокійно подумати, як загальмувати вкид компенсаційних коштів в оборот - для цього є тисячі фінансових способів. Щоб люди могли одержувати гроші протягом 10-15 років, але вже почуваючи їх своїми, заробляючи на них відсотки.
Я впевнений, що так і буде. Тому що немає ні фізичних, ні фінансових можливостей віддати настільки гігантську суму за два роки, а якби й були, то це просто підірвало б нашу країну. Я порівнюю 60 млрд. грн. на рік із приблизно 300 млрд. роздрібного обороту - так ми одержали б шосту частину обороту, не забезпечену товарами! Що знову підштовхнуло б інфляцію. А інфляція, нагадаю, має цікаву властивість - після певного рівня розкручуватися сама по собі. Після 10% збільшення цін пов'язане не стільки з економікою, скільки із психологією. Тоді виникає питання - з якою метою в населення створюється уявлення, що йому дадуть ці гроші?
Так, у бюджеті зафіксовані обіцянки по 6 млрд. грн. І збільшення цін внаслідок їхньої видачі дійсно не буде катастрофічним. Але заяви про нешкідливість одного-двох "додаткових" відсотків інфляції безвідповідальні. Треба пам'ятати, що ці гроші видаються на тлі інших роздач. І в поєднанні з ними навіть один відсоток, навіть піввідсотка збільшення цін мені нагадує останній бублик, що сам по собі нешкідливий, але після ситного обіду може стати вирішальним, привівши до завороту кишок.
А якщо видати всі 20 млрд., які обіцяні цього року, то ризики зростають. А якщо 60 млрд.? Адже обіцяють саме це - роздати гроші.
Це - не проблема технологій, як саме роздавати: на покупки, на оплату навчання чи комунальних послуг. Але оплата того ж навчання - це витрати, яких я хочу зазнати. У мене вивільняються гроші, які я збирав. І яка різниця, що я вкину в роздрібний товарообіг - свої заощадження чи гроші компенсаційні...
Кор.: Багато хто говорить - ніж так компенсувати, краще забути про внески.
Відповідь: Я вважаю, що це аморально. Ідея повернення внесків гарна політично, вона може бути розумною у фінансовому відношенні. Але зробіть це без поспіху. Так, щоб у людей виникло право власності на гроші, щоб було точне відчуття, що ці гроші вже працюють на них, але щоб їх не можна було негайно вкинути в роздрібний товарообіг, знищуючи власну економіку....
Про все це я говорю як про приклад ставлення до мети. Перелік цілей уряду в загальному не викликає заперечень. Але у питанні послідовності і засобів їх реалізації виникають сумніви.
А чому обраний саме цей пріоритет? А чи саме це насущне для нашого суспільства? Чи найбільш насущне з погляду соціальної політики (я вже не кажу про те, що альтернативою соціальній політиці може бути запобігання техногенних катастроф, а життя, на відміну від редактора, не винесе їх за дужки). Хіба роздача грошей - це найкраще, що ми можемо зробити для населення?
Я вже багато разів говорив, що в соціальній політиці є речі більш важливі, наприклад реформа соціальних секторів. Популізм - це завжди вираження презирства до населення. Ставлення поблажливо-зневажливе: ну от це він розуміє, а щось більш складне до нього не дійде.
Якщо є бажання проводити активну соціальну політику, так чому б не зайнятися соціальними реформами, здоров'ям людини? Не тільки охороною здоров'я, а саме здоров'ям. Ми маємо масу інформації про те, що наші молоді люди нездорові. Медицина страхова, сільська, якість продуктів, води, повітря, умови праці, травматизм на дорогах - все це одна проблема, гігантська. На її вирішення не вистачить ніяких бюджетних грошей, так що і тут ми змушені будемо вибирати.
Житлово-комунальне господарство, доступне житло - може, гроші варто вкласти в них? Невже населення не зрозуміє, що це не менш гуманно, ніж роздача внесків? Але зате не так інфляційно і, крім того, стимулює розвиток.
Кор.: Подібні реформи за рік не робляться та у концепцію виборів уписуються погано. А вибори не за горами...
Відповідь: Якщо ви поводитеся чесно з людьми, поважаєте їх, ви одержите свої голоси...
Існує міф, що всі реформи болючі для людини. Я ж стверджую, що якщо на самому початку реформ ви включаєте соціальні компенсатори, спочатку думаєте про те, як провести їх безболісно, то люди дискомфорту не відчують.
Візьмемо сьогоднішню роздачу грошей. Треба визнати: багато чого зроблено так, щоб люди не хвилювалися. Було спеціально оголошено, що не буде обмежень за термінами видачі.
Але ви ж знали, що Ощадбанк будуть штурмувати! Хто заважав відсунути виплати на два тижні, щоб добре продумати всі деталі? Щоб не плакали ні працівники Ощадбанку, адже вони не можуть працювати цілодобово в умовах ажіотажу, ні ті, хто зовні...
Кор.: Наступне питання до вас як до експерта з приватизації.
Відповідь: Я вже говорив у передачі "Свобода Савіка Шустера" і ще раз хочу повторити. За наявною у мене інформацією, у прем'єра відбулася нарада з питань приватизації, на підставі якої в протоколі наради Фонду держмайна були задані параметри для підготовки нової процедури продажу підприємств. Багато ідей розумних, але особливий інтерес викликають два пункти. По-перше, підготувати нормативну базу для того, щоб інвестзобов’язання стали безстроковими, по-друге, забезпечити в договорі купівлі-продажу у випадку невиконання інвестиційних зобов'язань безоплатне та безперечне повернення підприємства в держвласність.
Уявіть, що вам продали квартиру з умовою від колишнього хазяїна, що ви будете ходити по цій квартирі тільки прокладеним ним маршрутом. І все життя цей маршрут будуть контролювати. А якщо ви не виконаєте умов, квартиру прийдеться повернути без якої-небудь компенсації. І вирішувати питання про конфіскацію буде той, хто продав вам квартиру.
Приблизно в таких же умовах можуть виявитися нові хазяї українських підприємств. Юристи мені сказали, що якби подібне було записано в договорі, то будь-який суд визнав би цей договір нікчемним. Повертати власність можна тільки за гроші і через суд.
Отже, отримуємо ще дзвіночок радикалізму. У соціальній сфері - швидко роздати гроші. У приватизаційній - зв'язати нового власника по руках і ногах. Самі цілі (повернення заощаджень, чесний продаж) не можуть не викликати симпатію. Але засоби дискредитують їх.
Кор.: На ваш погляд, приватизація 2008 року буде проходити так само, як в 2005-му?
Відповідь: Так не буде. Це - не питання психології уряду або психології прем'єра, це - питання розкладу сил. Навряд чи зараз буде можливо загрожувати тисячам підприємців, що в них щось відберуть - у незрозумілих формах, за незрозумілим критерієм. Наша влада ще не дозріла, але, думаю, незабаром дозріє для того, щоб у випадку порушення правил продажу підприємства карати не покупця, а продавця.
Звичайно, комерційні інтереси в нашій країні вічні. Як і питання переділу власності. Але робитися це буде більш коректно і не викличе масового наслідування з боку більш дрібних виконавців на місцях.
А що стосується ідеології процесу... Приватизація, відносно якої суспільство обговорює лише плановані надходження бюджету, - це помилкова мета. Тим більше якщо гроші йдуть на поточне споживання. Із самого початку було очевидно, що їх краще витратити на інфраструктурні реформи і на зміцнення економічного потенціалу, поліпшення доріг, житлове будівництво. А просто проїсти... Це не проблема - проїсти всю країну.
Реальна мета приватизації - трансформація державного комплексу в більш ефективний. Тоді безглуздо обговорювати продаж якого-небудь окремого підприємства. Наприклад, приватизацію "Укртелекому" поза перспективами сектора телекомунікацій. Я повинен спочатку зрозуміти, як буде розвиватися цей сектор, де, у яких формах корисна присутність держави, а якщо її не повинно бути взагалі, то в якій формі буде здійснюватися держрегулювання. Хоча б проаналізувати, як спрацюють чинні норми регулювання у випадку продажу "Укртелекому", і попередити можливі проблеми.
Ми повинні створити конфігурацію розвитку того чи іншого сектора...
Кор.: Що ви, власне, і пропонували при підготовці проекту програми приватизації на 2003-2008 роки...
Відповідь: А в рамках цієї конфігурації я буду думати - чи продавати аміачний завод? Якщо фахівці скажуть, що аміакопровод неможливо відокремити від заводу, то я, можливо, і відмовлюся від приватизації. Щоб не створити слабко контрольованого монополіста.
Зараз же вершиною державної думки є продаж підприємств на аукціонах. А вона не завжди спрацьовує, коли мова йде про стратегічні інтереси. У тому числі про необхідність захистити народногосподарський комплекс у його критично важливих для України точках від втручання інших держав.
Кор.: Олександр Йосипович, ви зараз затребувані? Берете участь у створенні проекту нової програми приватизації?
Відповідь: Ні, не беру участь. Владу не консультую, і в цьому є своя принадність. Вважаю, що після часу активної роботи у владі корисно відсторонитися. Приводити себе в якийсь, я б сказав, приватний порядок.
У державному комплексі переважає максима, що ціль виправдує засоби. І що командна робота звільняє від моральної відповідальності. Я бачу, як страшно деформує особистості політика та чиновника ця державна "доцільність". І будь-якій людині, що пропрацювала у владі п'ять-шість років, я б радив відійти вбік на пару років, упорядкувати свої думки та почуття, перш ніж знову кидатися на "амбразуру".
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
