1749
Що рік 2008-й нам готує?
— Енергетика
Святкування Нового року і веселе Різдво навряд чи зможуть повністю відгородити нас від подій у світі.
Міжнародна політика буде пробиратися в наше житло через новини вітчизняних і закордонних телеканалів, радіо і сайти різноманітних інтернет-видань. І як би ми не хотіли влаштувати собі імпровізовані канікули і трохи перепочити від політики, вона однаково буде намагатися "дістати" нас.
І навіть тоді, коли ми будемо відпочивати, зовнішній світ не зменшить оберти і свою напругу. Він буде залишатися динамічним, кипучим, інтенсивним, трохи непередбаченим і разом з тим прогнозованим. А світова геополітика, що складається із синтезу технологій, закладених у її дипломатичний вимір і політичну реалізацію, як завжди, готова піднести на початку нового року чимало сюрпризів. Втім, мабуть, що в 2008 році увагу світового співтовариства буде прикуто до таких основних міжнародних подій.
Вибори в Грузії
Можна сказати, що почнуть міжнародне політичне життя президентські вибори в Грузії, які відбудуться 5 січня 2008 року. Хоча на президентську посаду висунуті декілька кандидатів, ці вибори, зважаючи на все, стануть виборами Михаїла Саакашвілі. Інші претенденти, включно з одіозним олігархом Бадрі Патаркацишвілі, - усього лише технічні кандидати, потрібні діючому президентові, щоб відтіняти його позитивні сторони.
Втім, незважаючи на усе ще 60-відсоткову підтримку грузинського народу, президент Михаїл Саакашвілі усе більше стає одіозним керівником, для якого завдання номер один - утримати владу над Грузією. Президент виявився між жорнами неможливості однозначного вибору. Адже якби він виявив слабість у протистоянні з опозицією, то міг би не тільки втратити свою посаду, але і дозволити Грузії сповзти в російський фарватер. Але, з іншого боку, надмірне застосування сили під час розгону демонстрації опозиціонерів відвернуло від Михаїла Саакашвілі значну частину його найбільш відданих прихильників на Заході. Репресивна і непропорційна відповідь уряду на мирні протести в листопаді 2007 року приголомшила західні столиці, які розглядали Грузію як маяк демократії в регіоні недемократичних режимів.
Проте з періоду революції троянд адміністрація президента Саакашвілі ставала все нетерпимішою до своїх опонентів, оскільки прагнула поліпшити роботу пострадянських державних установ, стимулювати до розвитку глибоко дисфункціональну економіку, відновити знову контроль над бунтівливими регіонами - Абхазією і Південною Осетією, що відпали від Грузії, і мала "розборки" зі своїм російським сусідом, що постійно втручався в грузинські справи.
Прагнучи відновити свій демократичний імідж, Михаїл Саакашвілі пішов на дострокові президентські вибори. Після ймовірного переобрання грузинський президент, якщо і надалі захоче розраховувати на західну підтримку, повинен відмовитися від елементів своєї авторитарної поведінки, взяти участь у прямому діалозі з політичними супротивниками і продовжити початі раніше реформи. Одержавши в спадок, економічно розорену державу, Саакашвілі все-таки зміг домогтися певного поліпшення ситуації в економіці. Але якщо він і надалі буде форсувати вступ Грузії в Євросоюз і НАТО, то після свого переобрання повинен повернутися до демократичного правління і ліберальних реформ. Світове демократичне співтовариство зможе знову повірити Михаїлу Саакашвілі лише в тому випадку, якщо вибори відбудуться вільно і чесно. Якщо закон буде домінувати, буде вестися боротьба з корупцією і відновляться свободи для ЗМІ. Схоже, що сьогодні Грузія стоїть перед вибором між реальними реформами і демократичним розвитком: вибір повинен упасти на них обох.
Кремлівська рокіровка
Рокіровка в Росії президента Володимира Путіна на його протеже Дмитра Медведєва і наступне призначення Путіна на посаду прем'єр-міністра свідчать про одне - коло замкнулося. Можна сказати, у Росії нарешті винайшли щось небувале - вічний двигун. Точніше, політичний вічний двигун. Хоча сам механізм цього двигуна, скоріше, нагадує варіацію на слова пісні колишнього лідера російського року "Наутілуса Помпіліуса" - "...ця музика буде вічною, якщо я заміню батарейки..."
Таким чином, залишається питанням, які батарейки, хто буде вставляти, а найцікавіше - куди. Оскільки, як відомо, сучасна модель "вічного двигуна Росії" працює на нафті і газі. Питання про нафту, тобто "батарейку російської вічної музики", у політиці поки не є передчасним. Адже період "перезмінки" російської влади - це період, як би там не було, але певної нестабільності і ослаблення самого путінського режиму. Якщо, наприклад, хтось дотепно відмочить такий же жарт, як у середині 80-х років минулого сторіччя з Радянським Союзом, то музика зупиниться. І про це знають усі. Зокрема, і президент РФ Володимир Путін, і його наступники.
Небезпеку становить і "музика", що доноситься останнім часом з Росії. Адже параімперська комедія Путіна і К° досить невесела, оскільки свідчить про відсутність справжнього креативу в російській політиці. Ще одне, про що дуже не хотілося б говорити, але, мабуть, прийдеться, щоб воно не збулося. Справа в тому, що, подумки повертаючись до 1999 року, можна стверджувати: тодішня фігура Володимира Путіна також не була ні сильною, ні виразною і була досить схожа на сьогоднішнього Дмитра Медведєва. Проте кілька підірваних будинків у бідних районах Москви, які злі язики приписують таки ФСБ, моментально підвищили інтерес російського суспільства до Путіна і зробили йому фантастичний піар. Не дай боже, так само будуть піарити і Дмитра Медведєва. Оскільки креативу в цієї команди не стало більше, а "специфічне" ставлення до всіх громадян Російської Федерації як до біомаси залишилося, то така думка, не виключено, бродить. Хоча, можливо, хтось із театрального середовища підкаже кому треба, що вдруге той самий експромт не спрацьовує. І словами Станіславського суспільство скаже: "Не вірю".
Зі зміною свого статусу Володимир Путін, можливо, захоче змінити і своє амплуа. Недарма він вибрав собі своєрідний набір важелів і зон відповідальності, які означають, що, мабуть, у період президентства Дмитра Медведєва Росія спробує взяти реванш на міжнародній арені і стане активніше грати на світовій шахівниці.
Зміна хазяїна Білого дому
Сьогодні Хілларі Клінтон має всі шанси стати не тільки кандидатом від демократичної партії на президентських виборах у Сполучених Штатах у листопаді 2008 року, але і президентом країни. Лідерство Клінтон базується на широкому досвіді, набутому у Вашингтоні: вісім років вона була першою леді Америки і шість років - сенатором від штату Нью-Йорк.
Виборча кампанія в Америці ввійшла в стадію, коли визначилися лідери проміжного етапу та у Демократичній, і в Республіканській партії: Хілларі Клінтон і Рудольф Джуліані. Однак те, що Джуліані будує фактично всю свою кампанію і всередині партії, і в національному масштабі на протистоянні з Хілларі Клінтон, підтверджує його досить слабку позицію і слабість самої Республіканської партії. По-перше, це свідчить про те, що Республіканська партія і її головний кандидат, крім протистояння, не мають інших досить потужних ідей, які вони могли б запропонувати країні і нації.
По-друге, здатність перемогти на виборах жінку ніколи не може бути сприйнята в західному суспільстві як сила. Мабуть, республіканці і сам Джуліані цього не беруть до уваги. Цілком імовірно, що такі заяви здатні "вирвати" перемогу усередині республіканського табору, де трохи зміщені акценти сприйняття політичного поля, але в національному масштабі це явний прорахунок команди Джуліані. Разом з тим можна сказати, що, швидше за все, за такою слабістю гасел криється ще більша слабість, що базується на відсутності історичних передумов усередині Сполучених Штатів для продовження правління республіканців.
Це, з одного боку, наслідок досить спірного - якщо не сказати негативного - сприйняття американським суспільством та окремими громадянами політики президента Джорджа Буша, мабуть, найслабшого президента за всю історію Америки. Що саме вже здатне поставити під сумнів принципову можливість перемоги республіканців на цих виборах. З іншого боку, логіка розвитку американського суспільства та економічної, політичної і соціальної інфраструктури в демократичних країнах говорить про те, що після тривалого правління однієї політичної сили необхідне правління іншої. І не тільки для того, щоб розрядити обстановку в масах, але і щоб провести корекцію податкової та економічної політики і курсу розвитку всієї величезної інфраструктури країни. Як свідчить досвід, це завжди дуже корисно.
Очевидно, обрання президентом Хілларі Клінтон може переформатувати міжнародну політику США, перемінивши агресивно ковбойський стиль Джорджа Буша на раціонально зважені підходи Хілларі. І якщо жінки поки що не можуть змінити світ, то одна мудра, освічена і впливова жінка-президент цілком здатна змінити Сполучені Штати.
Дилема Косово
Поряд з Іраком косовська проблема є одним з основних факторів дестабілізації міжнародної політики. Очевидно, що сьогодні світове співтовариство занадто захопилося очікуваним результатом процесів навколо Косово і чомусь готове закрити очі на фактори, що спровокували "косовський проект".
Сьогодні в рішенні відносно Косово варто враховувати не тільки юридичні міжнародні норми, але і те, що враховувати прийнято: кого і як це зачіпає, а також що це означає для міжнародного співтовариства. Адже не секрет, що значна частина албанських сил, що беруть участь у відторгненні Косово, є міжнародною мафією. Тобто незаконними формуваннями, які породжують всі найнебезпечніші виклики міжнародному співтовариству: тероризм, нелегальну діяльність, порушення прав людину і низку інших, дуже серйозних порушень проти людства.
Можливо, незалежність Косово і відбудеться, якщо Сербія одержить додаткові преференції в різних сферах. Але такий прецедент значно небезпечніший для інших країн, ніж для сербської держави. Адже при цьому де-факто та уже де-юре зруйнується система міжнародних відносин, що будувалася на непорушності прав націй на національну державу і на всю суверенність і всю структуру міжнародних відносин щодо своїх територій. При цьому людство повертається до епохи, коли території і динамічні національні держави формувалися по праву сильного. Якщо такий прецедент буде, то він поставить під удар у найближчі сто років практично всі національні утворення західної цивілізації.
Фактично для міжнародного співтовариства такий прецедент буде означати не просто потрясіння, а катастрофу. Хоча, можливо, для євробюрократів це буде найпростіше і безболісне, принаймні на кілька років, рішення. Протилежне рішення - про повний суверенітет Сербії над територією і, відповідно, відновлення прав сербського населення, якого до початку конфлікту і насильницького витиснення відтіля сербів було в кілька разів більше, ніж тепер, - також створює низку проблем. Але в будь-якому разі проблема Косово не зникає, вона залишається, і через кілька років обов'язково прийме ще більш загрозливі обриси.
Природно, що албанське населення Косово має свої права. І, із суто гуманітарної точки зору, воно викликає співчуття, а протистояння геноциду режиму Слободана Мілошевича - підтримку. Але при цьому косовський прецедент не повинен відкидати систему, на якій ґрунтується вся цивілізація. І євробюрократи не повинні забувати, що крах основ потрясе навіть їх теплі і затишні кабінети. Не кажучи вже про всю цивілізацію, масштабами якої вони, можливо, не оперують у своїх міркуваннях.
Іранський бумеранг
Необґрунтований спокій і навіть упевненість у тому, що Сполучені Штати не зможуть провести ефективні та успішні воєнні дії проти Ірану, в іранських еліт базується на небезпідставному припущенні, що їхня країна є не просто країною, що претендує на лідерство в мусульманському та арабському світі, але і сильною країною в економічному і військовому плані. А також сильною державою в плані національної єдності. Країна не деморалізована, як Ірак, кризами і деспотією тоталітарного правління. Крім того, упевненість і спокій іранських еліт живить те, що певне моральне протистояння триває вже не перший рік.
Щоб відповістити на запитання, чи можливі взагалі воєнні дії США, треба насамперед урахувати стратегічні і тактичні інтереси цієї країни і в Ірані, і у світовому контексті. США не хочуть випустити з-під контролю розвиток процесів у світових центрах впливу, одним із яких прагне стати Іран. Особливо в центрах, що мають антиамериканський та антицивілізаційний базис. Військове протистояння з Іраном, якщо воно відбудеться, стане продовженням і, можливо, завершенням іракського конфлікту, що у нинішніх обставинах неможливо завершити. Матеріальна і військова допомога з інших ісламських країн, насамперед з Ірану, а також моральна підтримка і допомога в підготовці бойовиків і терористів, у чому теж не останню роль відіграє Іран, живлять і відтягають на невизначений термін цей конфлікт.
Це, разом з ядерними і гегемоністськими претензіями Ірану, свідчить, що стратегічно Сполучені Штати готові до військового вторгнення. Не можна не брати до уваги і те, що нинішня американська адміністрація як на загальнонаціональному, так і на внутріпартійному рівнях украй не хоче закінчити іракський конфлікт програшем або невизначеною нічиєї. Варто сказати, що хоча останній (2008-й) рік правління для президента США Джорджа Буша і не є найбільш сприятливим у плані повноважень його адміністрації, але він уможливлює проведення воєнної операції. Адже для Буша програшу вже бути не може - затягування цього питання тільки погіршує його імідж і, відповідно, імідж всієї Республіканської партії. З іншого боку, початок конфлікту, навіть без можливості виграти його протягом року, дає якусь перспективу керівництву республіканської адміністрації. А у випадку приходу до влади демократів він робить їх заручниками цієї операції, оскільки Сполучені Штати вже не зможуть не закінчити її.
Близькосхідний конфлікт
На багато аспектів палестинсько-ізраїльського конфлікту, включаючи внутрішні і зовнішні події, у великій мірі впливають ключові регіональні актори: Ізраїль, Палестинські території, Іран, Сирія і Ліван. Очевидно, що після останнього мирного саміту, що відбувся в американському Аннаполісі, адміністрація США буде шукати нові підходи для виведення прийнятної формули миру між палестинцями та ізраїльтянами. З огляду ж на слабке палестинське та ізраїльське керівництво, несприятливе навколишнє політичне середовище, внутрішній палестинський конфлікт і поляризований Близькосхідний регіон, просувати мирний процес буде досить непросто.
Залучений у численні конфлікти Близький Схід стоїть перед новим 2008 роком, у якому американські президентські вибори становлять загрозу для ізраїльсько-палестинського мирного процесу і зусиль знайти прийнятні вирішення для інших регіональних криз. Разом з тим простежується прагнення Москви скористатися можливим ослабленням імовірності Сполучених Штатів в 2008 році приділяти багато уваги врегулюванню палестинсько-ізраїльського конфлікту для посилення свого впливу на країни арабського світу.
Так, Росія планує провести у квітні в Москві саміт, що повинен стати продовженням мирної конференції в Аннаполісі. Можливо, для Кремля такий саміт є оптимальним рішенням для зміцнення свого впливу на Близькому Сході, але Ізраїль його розцінює як підтвердження негативної ролі в цьому конфлікті Росії, що приховано підтримує ХАМАС. Друга, не менш важлива причина, - це негативна роль, що Росія відіграє в справі розвитку іранської ядерної програми. На думку ізраїльських аналітиків, Росія не заслужила такої нагороди - виступати в ролі близькосхідного миротворця - у світлі того, що вона робить в Ірані.
Палестинська сторона, навпаки, схопилась за нову можливість. З погляду тамтешніх експертів, єдиним позитивним підсумком попереднього саміту в Аннаполісі є той факт, що наступна зустріч представників Ізраїлю і Палестинської автономії відбудеться в Москві. Вони вважають, що Російська Федерація повинна стати головним модератором у цьому шістдесятирічному конфлікті.
Сьогодні ні Ізраїль, ні ХАМАС не зацікавлені в повномасштабній війні, але не виключено: якщо ісламські терористи будуть продовжувати в тім же дусі, то ситуація може швидко стати некерованою. Схоже на те, що зважена гра з вогнем фактично є чимось на кшталт російської рулетки. І цей процес може вийти з-під контролю в будь-яку хвилину, якщо якась зі сторін, задіяних у конфлікті, втратить самовладання або відхилиться від негласних правил гри. Важливо визнати, що близькосхідний мирний процес із вини терористів укотре заходить у глухий кут. Адже неприпустимо вести переговори і разом з тим готувати терористичні акти. Потрібно вибирати щось одне.
Тим часом, схоже, президентові Джорджу Бушу, як і його попередникові Біллу Клінтону, не вдасться до закінчення свого президентського терміну домогтися мирного вирішення палестино-ізраїльського конфлікту. Однак закладені бушівською адміністрацією зерна не пропадуть. І вже новий президент США зможе продовжити справу врегулювання і спробувати переконати сторони протистояння піти на компромісне рішення, що відкриє шлях до миру в регіоні.
Реформи в Євросоюзі
Хоча конституційна криза, у яку Європейський Союз занурився після провалів референдумів у Франції і Нідерландах в 2005 році, поки остаточно не подолана, вихід з неї вже намітився. Так, до 2009 року в Євросоюзу буде своя міні-конституція і свій президент. Крім того, малоефективна система піврічного головування кожної із країн ЄС кане в минуле. Дорожня карта реформ Євросоюзу, включаючи реформу системи голосування і прийняття рішень, схвалена і запущена в роботу. Велика Європа повинна стати більш керованою, а отже, і більш динамічною. Весь 2007 рік ЄС намагався врятувати "пущену під укіс" свою конституцію. В 2008-й Євросоюз входить із певними успіхами, при цьому новий рік буде для нього одним з найбільших викликів у його історії.
Нова Європа - це посилення інтеграційних процесів. Інтеграція та об'єднання сил у єдиній економічній системі, де сильний захищає інтереси більш слабкого. Разом з тим це демократія і ставлення з повагою до національних особливостей та особистого суверенітету кожного громадянина будь-якої окремо взятої країни Європейського Союзу. При тому, що народи Європи не втрачають своєї індивідуальності та ідентичності. Саме на 2008 рік припадає початок перегляду європейцями парадигми європейської інтеграції. Поняття "європейський європеєць" вимагає деякого уточнення. Адже Європа, у якій скасовані кордони і яка не перестала розширюватися, бачиться як єдине, але не завершене та остаточно не сформоване ціле. Неможливість швидко "переплавити" всі складового цього формування і стала перешкодою на шляху до повноцінної політичної європейської інтеграції.
Не виключено, що саме президент Франції Ніколя Саркозі може виступити "політичним локомотивом" перетворення Євросоюзу в якусь подобу м'якого союзного державного утворення типу Сполучених Штатів Європи. І хоча ідея Європи-держави не є чимось новим, Саркозі все-таки має шанси спробувати наповнити її конкретним змістом. Початком такого процесу може стати із часом спроба формування кабінету міністрів Європейського Союзу. Французький президент вірить у можливість створення спільного європейського уряду. Континент-держава з багатьма індивідуальними державними складовими може стати новим політичним майбутнім ЄС.
Саміт НАТО
Наступний рік стане роком підготовки до двох самітів Атлантичного союзу. Перший запланований на квітень 2008 року і пройде в Румунії, а в 2009 році відбудеться ювілейний саміт, присвячений 60-річчю створення Євроатлантичного альянсу. Нашу сусідку Росію досить турбують еволюційні процеси в НАТО і політика відкритих дверей альянсу, оскільки найбільше вона побоюється можливого приєднання України до цього оборонного союзу. Адже якби Україна приєдналася до НАТО, то ні про яке залучення її в об'єднання типу колишнього СРСР уже не могло бути і мови.
Еволюція НАТО, що неухильно поширює свій вплив за межі євроатлантичної зони відповідальності і стає впливовою організацією, дії якої поширюються на зони конфліктів в усім світі, досить турбує неогегемоністськи налаштоване керівництво Російської Федерації. Росія не бажає, щоб при переплануванні нових контурів альянсу в новій системі світової безпеки він одержав домінуючу роль і побудував під себе міжнародну архітектуру безпеки, а не вписувався в неї.
Очікується, що на квітневому саміті в Бухаресті Албанія, Хорватія і Македонія можуть бути запрошені в оборонний альянс, але поки не ухвалене рішення, яка конкретно із цих країн у наступному році одержить запрошення приєднатися до НАТО. Албанія, Македонія і Хорватія сподіваються одержати на бухарестському саміті НАТО офіційне запрошення вступити в організацію та у такий спосіб стати новими членами альянсу в ювілейному для організації 2009 році. Не виключено, що на саміті в Бухаресті буде розглядатися також питання членства України, Грузії і Чорногорії. Для України та інших країн - можливих кандидатів на вступ членські гарантії НАТО становлять набагато більш високий рівень безпеки, ніж псевдонейтральна позиція, що намагаються нав'язати нашій державі деякі політичні сили.
Китай олімпійський
Олімпійські ігри в Китаї в 2008 році закономірно переміщають його в центр глобальної уваги. Інтерес до Китаю викликають всі аспекти його життя - економічні, політичні, соціальні та етичні. Очевидно, що замилування економічної складової китайської сучасності буде перемежовуватися з політичною критикою і тривогою із приводу соціальних та екологічних проблем, які спричинило китайське економічне чудо.
Китайці повинні бути готові до того, що напередодні Олімпіади всі їхні прорахунки будуть розглядатися міжнародним співтовариством, як під мікроскопом. І світове співтовариство не зможе проігнорувати неспортивні "досягнення". Від заниженої оплати праці для пересічних громадян і гіперконтролю держави за Інтернетом до його економічної і політичної підтримки геноциду в Судані і примусової стерилізації простого народу.
"Олімпійська мрія", перенесена на китайську реальність, може висвітити зовсім інші аспекти, ніж ті, на які сподівалося керівництво Китаю. І якщо на вершині піраміди китайського процвітання кращі атлети світу під час Олімпіади зможуть побачити чітко регламентоване і сегментоване суспільство, що бурхливо розвиває свою економіку, - то в основі піраміда має не найкращий вигляд. Чого не врахували проводирі країни, що впевнено претендує на статус світової наддержави.
Очевидно, що комуністичне керівництво буде прагнути використати час Олімпіади для переконливої демонстрації усьому світу переваг китайського шляху розвитку. Це час своєрідної пропагандистської акції, покликаної показати світу, чого може досягти сучасна потужна нація під твердим, але дієздатним керівництвом рідної КПК. Але поки китайці всіляко чепуряться, щоб улітку наступного року постати в ідеальному світлі перед усім світом, правозахисні активісти будуть намагатися привернути увагу до зовсім інших моментів реального життя в Китаї. Розсіявши ілюзії економічного просування КНР, можна побачити іншу сторону життя цієї великої нації. На якій - порушення прав людини та екологічні зловживання.
У часи, коли геополітична дійсність, що глобалізується, вимагає, щоб жодна із проблем конкретно взятої країни не залишалася без уваги світової громадськості, Олімпійські ігри надають можливість глянути на китайські реалії, знявши рожеві окуляри замилування китайськими досягненнями. У цьому значенні Олімпіада в Пекіні трохи схожа на Олімпійські ігри 1936 року в Берліні, коли уряд Німеччини так само прагнув перетворити найвищі за статусом спортивні змагання в політичний пропагандистський інструмент.
Ірак та Афганістан
Війна в Іраку та Афганістані становить найбільшу небезпеку для американської зовнішньої політики. Борючись із терористами в Іраку, США лише сприяли поширенню тероризму в усім світі. Ісламські екстремісти зліталися в Ірак, немов метелики на вогонь, а потім перекидали цей вогонь на інші країни. На території Афганістану та Іраку терористи проходять "обкатування", а згодом використовують набутий там досвід десь в іншому місці. Ці країни стали справжніми терористичними медресе для ісламістів, які при цьому ще і мають можливість вербувати їх "випускників" на інші фронти протистояння, які відкриває "терористичний інтернаціонал".
Затяжна війна в Іраку не тільки багаторазово помножила кількість жертв протистояння демократичного світу з ісламістськими фундаменталістами, але і викликала поширення "ідеологічного вірусу Аль-Каїди", внаслідок чого протягом останніх трьох років почастішали їхні напади на території від Лондона до Кабула і від Мадрида до курортів на Червоному морі. Природно, неможливо вивести середню річну "норму" терористичних нападів ісламістів, але сьогодні тільки на Ірак припадає половина всіх світових атак джихадистів. А якщо взяти сукупно теракти в Афганістані та Іраку, то це буде 80 відсотків нападів і 67% смертей із часу вторгнення американських військ в Ірак.
Однак небезпечно вважати, що "Аль-Каїда" та інші терористичні угруповання відволіклися від вишукування своїх цілей у західному світі. Терористи на початку іракської війни здійснювали напади на ключових американських союзників. Можна згадати, що під час багаторазових вибухів в 2005 році в Лондоні терористами було вбито 52 людини, а в Мадриді в 2004 р. - 191. Але, крім кривавої динаміки терористичного наростання, є й інші фактори, на які неодмінно потрібно звернути увагу. Іракський театр затяжного конфлікту став наочною школою для терористів різних мастей. Так, приклад тотального здійснення терактів в Іраку деякою мірою може пояснити відродження запеклої боротьби з боку "Талібану" в Афганістані. Адже до 2005 року напади бомбістів-самовбивць фактично не були відомі на афганських землях. Однак тільки в 2006 році відбулося 118 таких терактів - більше, ніж за всю історію країни.
Якщо США не зможуть переломити ситуацію в Іраку в 2008 році, то не виключено, що радикалізація протистояння перейде на інші мусульманські, більш помірні країни. По суті, іракський конфлікт став каталізатором для глобалізації джихада, що не може не турбувати американську політичну еліту. Адже "глобалізація мучеництва", до якої привела іракська війна, - сприятливе живильне середовище для формування інших конфліктів. Із часу вторгнення в Ірак терористичних нападів у світі стало більше в сім разів. Тому США повинні за всяку ціну змінити ситуацію в Іраку на краще, адже від цього залежить, чи буде розповзатися тероризм по планеті і надалі.
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
