574
2007 рік - більше демократії, менше права
2007 рік пройшов під знаком політичної кризи, яка показала, що узурпація або монополізація влади в Україні з боку будь-якої елітної групи в доступному для огляду майбутньому практично неможлива
Також у минулому році в Україні відбулися ще одні вибори, визнані і всередині країни і міжнародним співтовариством чесними та демократичними. Навіть незважаючи на те, що вони були багато в чому нав'язані країні, остання виборча кампанія стала безцінним політичним досвідом. Кампанія 2007 стала черговим переконливим етапом становлення виборної демократії в Україні.
Під час трьох останніх виборчих циклів (2004, 2006, 2007) цінності рівної політичної конкуренції стали вже стандартом і для суспільства, і для еліт. У найближчому майбутньому в Україні можуть змінюватися акценти політичних режимів, але в їхній основі буде лежати саме виборна демократія, яка працює.
Безумовно, це не означає, що демократія в Україні вже стала відточеною процедурою. Але навіть із нинішнім багажем проблем, за рівнем політичних стандартів ми сьогодні істотно випереджаємо більшість своїх пострадянських сусідів. Показово також, що, переживши найгострішу політичну кризу, країна пройшла через неї нехай і на межі, але без силових зіткнень і конфліктів.
Таким чином, 2007 рік став роком важливих політичних прецедентів:
По-перше, мова йде про розпуск парламенту президентом Ющенком. Будемо об'єктивні - розпуск квазілегітимний, принаймні, з формально-правової точки зору. У той же час криза, очевидно, поставила крапку в питанні про перспективи "чистих" форм правління в Україні - президентської або парламентської 8 грудня 2004 року стало фіналом авторитарної президентської влади. 12 січня 2007 року, коли був прийнятий закон про Кабмін, стало початком кінця моделі "чистого парламентаризму".
Півторарічний досвід антикризової коаліції показав, що в українських реаліях "чистий парламентаризм" вироджується в прем'єрський режим, де основним центром прийняття рішень є глава уряду, що нав'язує свою волю і президентові, і парламентській коаліції. У підсумку продовження політреформи "за Морозом" було б отримано не розподіл повноважень, а перенесення центру прийняття рішень із однієї будівлі в іншу.
Одні гравці не хотіли посилення напівавторитарного Януковича, інші - фігури прем'єра як такої. Але так чи інакше, більшість українських еліт очевидно не бажає більше подібних інституціональних перекосів, що приводять до того ж - до концентрації влади в одних персоніфікованих руках (причому, не так важливо, "своїх" чи "чужих").
Така схема стає нежиттєздатною, коли в країні постійно існують рівноважні влада та опозиція - три роки політичної війни показали, що жодна із груп не перемагає всерйоз і надовго, і супротивник влади має цілком порівнянні із владними ресурси.
Багато в чому це пояснюється електорально-географічною специфікою України і структурою її еліт. Саме цей фактор і дозволяє говорити про можливості виходу на збалансовану політичну модель, коли той, хто програв, одержує трохи менше, ніж переможець і як бонус - абсолютно реальний шанс повернутися до влади через виборну процедуру. На відміну від старої логіки, коли переможець одержував усе.
Другим принциповим прецедентом для України стали дострокові парламентські вибори Вони можуть стати звичною політичною практикою, принаймні, до того моменту, поки не будуть остаточно налагоджені баланс повноважень і процедурна взаємодія в інституціональному трикутнику "президент-прем'єр-парламент". Фактично - до прийняття погодженої всіма ключовими гравцями нової редакції Конституції.
Крім того, після дострокових виборів уперше в Україні відбулася зміна виконавчої влади шляхом зміни парламентської коаліції. Усього кілька електоральних відсотків змінили в цьому випадку не тільки кадрове наповнення влади, але і, швидше за все - формат державної політики, напрямок реформ і т.д. Це говорить про те, що фактор громадських симпатій грає все більшу роль в формуванні політики, а "кабінетні" сценарії, побудовані на внутріелітних домовленостях стають усе більш важкими для реалізації. Що, зокрема, підтверджує й "електоральна кара" якої зазнали соціалісти на дострокових виборах у парламент. Ця обставина, безумовно, враховується елітами, і в цьому сенсі 2007 рік був досить показовим. Гостра фаза кризи була подолана елітою, а дорогу достроковим виборам дали міжгрупові домовленості, оформлені 27 травня меморандумом Ющенка-Януковича-Мороза.
Однак фактично рішення про те, хто саме буде формувати владу, було передано громадянам І це найважливіший політичний результат 2007 року. У цьому сенсі будь-які міжелітні домовленості (у тому числі, і між Ющенком та Ахметовим, якщо такі, звичайно, мали місце насправді) набували чинності тільки у випадку створення відповідних передумов у результаті народного волевиявлення.
Досить наочно це підтвердилося вже після дострокових парламентських виборів, коли зіштовхнулися дві логіки формування влади. Істотна частина еліт, керуючись, очевидно, якимись негласними конвенціями, просувала "широку" коаліцію, у той час як більшістю суспільства був затребуваний все-таки "кольоровий" формат, причому - і з тієї, і з іншої сторони. Коаліція демократичних сил є "електоральною", а не "елітною" коаліцією. Тому в другому пришесті Тимошенко є певний елемент справедливості. Адже півтора роки тому саме зусиллями еліт країна одержала коаліцію кардинально протилежну, сформовану в результаті тіньових розмінів.
Тепер кілька слів про те, із чим прийшли до кінця 2007 року основні політичні важковаговики - Президент, Юлія Тимошенко і Партія Регіонів.
Президент
Віктор Ющенко може сміливо записати 2007-ий собі в актив. Хоча починався рік для президента досить кепсько - прийнятий у Верховній Раді 12 січня конституційною більшістю закон про Кабінет міністрів фактично відсував главу держави на периферію політичного життя, різко підсилюючи роль і значення прем'єрського поста. Власне, із цього моменту політична криза в країні стала неминучою, оскільки нова владна конструкція держави несла в собі системний конфліктогенний дефект - коли всенародно обраний президент, має менше повноважень, ніж призначений, нехай і всенародно ж обраною Верховною Радою, але все-таки призначений прем'єр. Саме інституціональні причини обумовили політичну кризу в набагато більшому ступені, ніж особистісні протиріччя Ющенка і Януковича.
Період з 12 січня до 2 квітня в Україні став розквітом парламентсько-президентської республіки у версії Мороза-Медведчука. У ці дні вплив Ющенка перебував на найнижчій позначці з моменту його вступу на президентську посаду, і в ці ж дні в Україні був, імовірно, найбільш "слабкий" в інституціональному відношенні глава держави за всі 16 років української незалежності.
Сьогодні ясно, що в найближчому майбутньому подібна ситуація навряд чи повториться - політична криза привела до делегітимації Конституції 2004 року і краху парадигми "чистого" парламентаризму в Україні. Еліти впевнилися в необхідності нової конституційної реформи і чіткого, що не допускає двозначних тлумачень, розмежування компетенцій між різними інститутами і галузями влади. Цілком очевидно, що модератором цієї реформи буде Ющенко, і виходить, варто очікувати деякого збільшення повноважень президента.
У зв'язку з цим варто відмітити, що аж до дня "першого" розпуску Ради V скликання, глава держави діяв як "конституціоналіст", визнаючи і виконуючи положення Основного Закону, хоча неодноразово і закликав до їхнього перегляду.
Підписавши 2 квітня 2007 року сумнівний із правової точки зору указ про розпуск Верховної Ради, Ющенко домігся серйозної морально-психологічної переваги над антикризовою коаліцією, продемонструвавши, що відтепер і він, так само як і його опоненти, має в арсеналі політичної боротьби не тільки "силу закону", але і "закон сили".
Це був переломний момент. Пішовши на керовану кризу і демонструючи готовність до силових сценаріїв, Ющенко повернув себе на політичну арену як гравець першої величини, більше того, він повернув собі і перспективу другого президентського терміну.
Значно підсилив свої позиції глава держави і за підсумками дострокових парламентських виборів 30 вересня, навіть, незважаючи на те, що результат пропрезидентського блоку НУНС виявився трохи нижчим від очікуваного.
По-перше, сам факт проведення цих виборів, а також наступного визнання легітимності їхніх результатів міжнародним співтовариством, значив для Ющенка не менше, якщо не більше, ніж конкретні підсумки виборчої кампанії.
По-друге, Ющенко вперше за час свого президентства одержав лояльну більшість у парламенті. Це серйозно підсилює законодавчі можливості глави держави та істотно підвищує його реформаторський потенціал.
По-третє, президентові вдалося провести "свого" кандидата на посаду спікера парламенту. Це важлива політична перемога Ющенка. Якби коаліції вдалося провести в спікери В'ячеслава Кириленка, це істотно підсилило б Юлію Тимошенко і підігріло б її інтерес до участі в президентській виборчій кампанії.
Просунувши Яценюка в спікери, Ющенко убезпечив себе від виникнення сильної зв'язки прем'єр-спікер, а заодно і від конкуренції з боку глави Верховної Ради на президентських виборах.
Головною політичною невдачею 2007 року для Ющенка стала втрата контролю над фракцією "Нашої України-Народної самооборони" і, як наслідок, крах ідеї створення на базі блоку НУНС єдиної пропрезидентської партії Ситуація для президента ускладнюється ще й тим, що більша частина фракції підкреслено лояльна до Тимошенко. Очевидно, що втрата надійної опори в партійному полі усе більше буде підштовхувати Ющенка до альянсу з великим капіталом та участі в президентській гонці в якості "кандидата еліт".
Юлія Тимошенко
Поза всякими сумнівами, 2007 рік став роком політичного тріумфу Юлії Тимошенко Вона відкрила рік 12 січня законодавчим "розміном" з Партією Регіонів, після якого Янукович одержав закон про Кабінет міністрів, а БЮТ - настільки необхідний їм на той момент закон про імперативний мандат для депутатів місцевих рад. Ще тоді Тимошенко заявляла, що приймає цей закон "під себе", і не обдурила - 2007 політичний рік завершився 18 грудня призначенням лідера БЮТ на посаду прем'єр-міністра і затвердженням уряду.
Варто сказати, що повернення Тимошенко в прем'єрське крісло було в деякому сенсі історичною неминучістю.
В 2005 році Юлія Володимирівна одержала прем'єрську посаду із рук президента Ющенка, що через усього 8 місяців її звільнив, на думку самої Тимошенко - несправедливо. В 2006-ому БЮТ бере участь у парламентських виборах з гаслом "народного прем'єра", але в останній момент все змінює перехід Мороза в протилежний політичний табір. В 2007 році Тимошенко одержує посаду прем'єра фактично прямо від виборців.
Саме БЮТ своїм результатом на дострокових парламентських виборах 30 вересня забезпечив, нехай і незначну, усього в кілька депутатських мандатів, але перевагу демократичної коаліції.
Загалом, Юлія Тимошенко, ставши ініціатором і співавтором політичної кризи, стала і її головним вигодоодержувачем. Почавши рік у практично повній політичній самотності із блокади парламентських туалетів та електрощитових, лідер БЮТ завершує його на посаді прем'єр-міністра і як лідер парламентської коаліції.
Однак уже зараз помітні й основні ризики для Тимошенко Це, насамперед, вантаж обіцянок, які важко виконати, що вона дала своїм виборцям у вирі загального популізму влітку 2007 року. Теми контрактної армії і радянських внесків можуть значно знизити рейтинг Тимошенко, що для неї дуже небезпечно, оскільки виборці - це її головний актив.
І друге - це загроза швидкого формування потужної міжелітної коаліції "Антиюля" і розгортання масштабної економічної та інформаційної війни проти Тимошенко.
Партія Регіонів
2007 рік для Партії Регіонів став "другим" 2004-им. Віктор Янукович пішов з посади прем'єр-міністра, ПР скоротила своє представництво у Верховній Раді на 11 мандатів, втратила владу і була змушена перейти в опозицію. Ситуація ускладнюється тим, що ПР переживає серйозну внутрішню та ідейну кризу Протягом 2007 року в партії остаточно визрів розкол на "адміністративне" крило на чолі з Януковичем і "бізнес"-крило, що орієнтується на Ріната Ахметова. Але серйозний конфлікт інтересів усередині партії ретельно камуфлюється і навряд чи буде формалізований раніше 2010 року У році минулому ключовою помилкою ПР стало педалювання теми "коаліція з 300 голосів".
Ця тема небезпідставно була проінтерпретована як заявка на скасування президенціалізму в Україні і згодом була успішно використана помаранчевими для легітимації розпуску парламенту і мобілізації своїх прихильників.
Крім того, Партія Регіонів занадто захопилася нарощуванням політичних м'язів - з доведенням чисельності партійців до одного мільйона і приростанням варягами з інших партій ПР усе більше втрачала керованість і гнучкість, а також здатність до адекватної оцінки ситуації.
Втративши владний статус, Партія Регіонів виявилася перед низкою складних викликів, відповідати на які їй прийдеться найближчим часом.
По-перше, партії треба буде пройти серйозну внутрішню дискусію на вічні теми - хто винен і що робити?
По-друге, ПР прийдеться вибудовувати відносини з потенційними союзниками не з позицій "великого брата", як це було в антикризовій коаліції, а на рівноправних підставах. Поки всі спроби регіоналів формалізувати опозицію в парламенті не увінчалися успіхом. Ні комуністи, ні Блок Литвина не хочуть у нову "антикризову" коаліцію, але тільки вже в опозиції. Перед партією маячить примара політичної ізоляції.
По-третє, і, це головне, ПР поставлена перед вибором опозиційної стратегії. Є кілька базових варіантів - можна зробити ставку на Януковича і президентські вибори 2010 року, можна поставити на мобілізаційний сценарій і домагатися нових перевиборів у парламент, а можна піти в "конструктивну" опозицію і домовлятися із президентом.
Замість епілогу
Рік, що минає, показав, що українська держава переживає серйозну інфраструктурну кризу. У першу чергу - держава як система, від центральних органів до місцевої влади. Протягом кризи як ніколи очевидною стала заангажованість і корумпованість судової системи, і за великим рахунком - відсутність конституційного правосуддя. Те ж стосується і силових структур, "поділених" між сторонами конфлікту.
З іншого боку, уперше з 2004 року Україна одержала "замкнутий" цикл влади, коли всі її три галузі можуть рухатися приблизно в одному напрямку. Незважаючи на очевидні протиріччя усередині нової влади, ми вперше за останні роки можемо говорити про можливості більш-менш скоординованого державного курсу і цілісної державної політики
Руслан Бедрик, Андрій Кузніченко
За матеріалами: Glavred.info
Поділитися новиною
