300
Картки для тигрів: сценарій по-естонськи
Уряд Естонської Республіки мало схожий на український. Все набагато менше, затишніше, а ще - ефективніше і, всупереч приказці, набагато швидше.
Із серпня 2000 року естонський уряд працює в "безпаперовому режимі", тобто вся підготовка документів відбувається в електронному форматі. Засідання проходять раз на тиждень, причому будь-який житель республіки може спостерігати його в режимі реального часу. При цьому засідання тривають порядку години.
У країні площею 45 тис. кв. км (з них половину займають ліси) і з менш ніж півторамільйонним населенням впроваджена одна із кращих у світі систем електронного уряду. За допомогою інформаційних систем створена мережа ефективних зв'язків між громадянами і владою всіх рівнів, включаючи вищі ешелони.
При цьому інформаційна система уряду Естонії дозволяє обмінюватися документами в електронному вигляді, знайомити з поправками того чи іншого міністра, внесеними ним в обговорювані проекти нормативних актів, проводити голосування в онлайновому режимі.
До речі, за розрахунками естонців, використання комп'ютерної системи дало можливість заощадити значні кошти на канцелярських матеріалах, папері, публікаціях у пресі. Тільки це дозволило уряду Естонії окупити всі витрати на створення системи протягом приблизно трьох років.
Один з основних видимих ефектів - напівпорожні коридори як в урядовій будівлі, так і в столичній мерії. Переважну більшість питань цілком можна вирішувати не виходячи з дому, за допомогою персональної ідентифікаційної електронної картки з убудованою мікросхемою.
Такі картки були введені в Естонії в 2002 році, а до кінця 2005-го їх мало вже близько 80% населення. Зараз охоплення практично повне.
До речі, за допомогою картки можна як розплатитися за поїздку в громадському транспорті, так і проголосувати на виборах. Не те щоб у підсумку все було ідеально, але все це, м'яко кажучи, сильно відрізняється від української практики, де ідея "єдиного вікна" усе ще вважається світлим і важкодоступним революційним ідеалом...
Тим часом, стартові умови в Україні та Естонії не занадто відрізнялися. Звичайно, дещо в маленькій країні і справді зробити легше. Однак розрив занадто разючий і, на жаль, неухильно збільшується.
У київських коридорах влади теж часто можна почути про електронний уряд. Він є в програмах, про нього говорять. Ще в 1998 році в Україні була прийнята Національна програма інформатизації. Потім нас порадували концепцією "Електронна Україна". Але от із втіленням... В 1997 році естонський парламент проголосував за створення системи електронного уряду, через чотири роки система вже працювала...
За ті десять років, протягом яких естонці активно впроваджували цю ідею, Україна змогла освоїти тільки самі ази - створити і більш-менш підтримувати інформаційні сайти міністерств і відомств.
Розмови про єдині бази інформації, про обмін даними між держорганами в основному так розмовами і залишилися. Кожне велике відомство вважає своїм обов'язком створити щось своє, не занадто замислюючись, як воно буде інтегруватися з іншими...
У результаті, при одному з опитувань на тему "Що ви думаєте про перспективи розвитку електронного правління в Україні і сьогоднішні реалії у цій сфері?" більшість відповідей звелися до того, що відбувається "профанація ідеї". А темпи впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у державному управлінні респонденти оцінювали в 50 років. Зустрічалися, щоправда, і оптимісти, що відводили на це п'ять років. Вся принадність у тому, що анкета "дореволюційна" - зразка 2003 року, так що оптимістичний термін уже пройшов. Причини теж називалися однозначні - владна еліта не готова, система і забюрократизована, і корумпована. Як ви гадаєте, за чотири роки щось радикально змінилося?
Історія з Тендерною палатою (по ідеї, проектом сугубо електронним) показує особливості електронного уряду в українському стилі. На комп'ютер повісили замочок та адресу, де можна домовитися із власником ключика.
До речі, експерти, аналізуючи етапи створення системи, відзначили, що наявність відповідного устаткування забезпечує тільки 20% успіху, інші 80% - навчання персоналу і... політична воля. Саме завдяки останній проект електронного уряду в країнах Балтії благополучно перетнув численні мілини. Адже потрібно було чимало законодавчих змін, подолання консерватизму та ін. Як виявилося, при бажанні все це можна вирішити в розумний термін.
В Україні ж усе складніше. З одного боку, витрати на впровадження електронних систем цілком пристойні. За розрахунками експертів, щорічно тільки державні структури витрачають на "інформатику" до 250 млн. дол. Сума достатня, щоб одержати якийсь результат.
Приміром, естонська система сумарно обійшлася приблизно в 200 млн. євро - порядку 150 євро на жителя. Зараз на ці цілі виділяється менше 1% бюджету Естонії - до 35 млн. євро на рік. Але при цьому була створена глобальна система з виходом практично на кожного жителя, що постійно проживає в республіці.
Цікаво, що при впровадженні системи опозиція критикувала уряд за те, що він прагне заручатися додатковою підтримкою молодих громадян, при цьому ущемляючи права тих жителів, які не мають вдома комп'ютерів і не володіють навичками роботи в Інтернеті.
Аргумент серйозний. Однак минуло сім років, і сьогодні в Естонії 62% населення активно користуються Інтернетом. При цьому 42% населення мають комп'ютери вдома (у тому числі 37% домогосподарств підключені до Всесвітньої мережі). У підсумку 79% естонців спілкуються з банками через Інтернет по системі "банк-клієнт".
В Україні проекти електронних міст поки існують тільки на папері. Тим часом, бюджети Києва і Талліна в перерахунку на душу населення практично однакові. А от рівень роботи чиновників...
При цьому з розвитком Інтернету в нас все не так безнадійно. Рівень інтернетизації населення України продовжує рости, зараз можливостями Всесвітньої мережі користуються порядку 10-15% населення країни (у Європі цей показник гірший тільки в Албанії). У містах відсоток вищий - 28, у селах учетверо нижчий - 7%. У восьми найбільших містах України проникнення становить 48%.
Сумніше інше. Тільки 83% шкіл мають комп'ютерні комплекси і лише 56% - доступ до Інтернету, причому менше 6% - по виділеній лінії. Це підсумок десяти років безперервних розмов та урочистого розрізування стрічечок президентами, прем'єрами, міністрами, а також їхніми чадами і домочадцями. Росія за цей час підключила до Інтернету 98,5% шкіл країни, у тому числі і сільські.
На початку року були прийняті Закон України "Про основні принципи розвитку інформаційного суспільства України на 2007-2015 роки" і розпорядження Кабміну, що затвердило План дій щодо реалізації цього закону на найближчі сім років. Однак, читаючи звіт про виконання закону цього року, розумієш, що за деревами знову зовсім втратився ліс - знову ряди цифр про наявність комп'ютерів і майже нічого про те, заради чого, власне, це робиться. Комп'ютерна техніка швидко старіє, і до 2015-го більшу її частину банально спишуть. Тим часом витрати на створення інформаційних ресурсів не перевищують 1%.
Більше того, зі звіту випливає не дуже радісний факт. Виявляється, Мінтрансзв’язку України, на яке "скинули" процес розвитку інформаційного суспільства, поняття не має, що реально відбувається в цій сфері. Йому більшість відомств просто не надають звіти (от і залишається рахувати комп'ютери). Привіт "Електронній Україні" зразка 2003 року. Від того, що в місті Києві 439 тис. комп'ютерів (напевно більше, ніж у Талліні), черги в держорганах не стають коротшими... До того ж, понад 60% органів державного управління, районних і міських держадміністрацій взагалі не мають ніяких сайтів.
За інформацією Валерія Фищука, заступника директора з роботи з державними установами українського офісу корпорації Cisco Systems, зараз для одержання якихось документів, наприклад паспорта, громадянинові буде потрібно провести в чергах порядку 16 годин. Якби на відповідних інтернет-сторінках відомств були спеціальні бланки заяв, цей процес можна було б скоротити, щонайменше, удвічі.
А при впровадженні технологій, пропонованих одним з найбільших світових гравців IТ-ринку Cisco Systems, було б досить оформити все в електронному вигляді та у точно призначений час прийти за документом.
Правда, отут виникає сумне питання про долю чималої кількості приватних і напівдержавних фірм-"прилипал", які "за помірну винагороду" надають сьогодні послуги із проштовхування всіляких паперів... Загалом, чого-чого, а безпроблемного впровадження не буде. Проте процес потихеньку йде.
По-перше, темпи та адекватність прийняття рішень нагорі прямо впливають на конкурентноздатність бізнесу внизу. Хоча країна і демонструє, що чим менше держава втручається в економіку, тим краще ця сама економіка себе почуває, все-таки середньостатистичний громадянин і бізнесмен при контактах із чиновниками втрачає часу в кілька разів більше, ніж міг би.
Тим часом, створювана зараз система веб-сайтів всіх урядових організацій дозволяє сформувати інтегровану мережу та одержувати до тисячі адміністративних послуг в електронному форматі. Ці опції в них є. Інша справа, що знадобиться відповідний супровід...
За словами Валерія Фищука, мережні технології необхідні для підвищення продуктивності державного сектора. Адже послугами державних установ користуються всі прошарки суспільства. І Інтернет дозволить втягувати в обговорення державних питань якомога ширші верстви населення.
Однак місцеві органи влади повинні забезпечити доступ до цих послуг (як в онлайновому, так і в автономному режимі) всім громадянам, незалежно від рівня освіти і комп'ютерної грамотності. Причому навіть у глухому селі це цілком може бути щось на зразок спеціалізованої точки доступу - той же інтернет-клуб чи пошта. Наприклад, у невеликій Естонії функціонують 729 громадських пунктів доступу, у набагато більшій Україні - усього 3700.
- Ми працювали в різних країнах, маємо багатий досвід в галузі інтернет-технологій і знаємо, що завжди можна знайти адекватне рішення, - говорить Валерій Фищук. - Наприклад, в Естонії за допомогою наших технологій створені комунікації, що пронизують все суспільство.
У Казахстані наголос в основному зроблений на швидку передачу інформації саме між структурами влади, і, до речі кажучи, ця система створюється хоч і авторитарно, але цілком ефективно. У Росії програма "Електронна Росія" теж призначена насамперед для апарата, однак існують і досить ефективні регіональні підсистеми.
Україна ж так остаточно і не визначилася. Головне ж - не вистачає чіткого розуміння кінцевого результату. Тим більше що процеси "розмиті" по десятках міністерств і відомств. Було б доцільно вивчити західний досвід, коли в уряді створюється посада чиновника із правами міністра, відповідального за розвиток інформаційних технологій. На найскладніший період впровадження не зашкодив би навіть відповідний віце-прем'єр. Адже мережні технології при грамотному використанні підвищують як продуктивність праці, так і її якість. До того ж оцінна вартість програми "Електронна Україна" - 10-12 млрд. грн. Це не так уже багато - 1,5% ВВП, але це дійсно проривні технології.
Є і ще одна гостра проблема - кадри, без них ніяке навіть найсучасніше устаткування працювати не буде.
Так, корпорація Cisco Systems уже кілька років працює з українськими вузами, створюючи так звані мережні академії. Це дозволить підготувати тисячі людей, що знають, як створювати мережі і, головне, навіщо це робити і що від цього можна одержати. Адже в Європі, куди ми начебто б так дружно прагнемо, створення електронного уряду є одним з основних критеріїв.
У свій час програма естонських реформ, включаючи створення електронного суспільства, мала амбіційну назву "Стрибок тигра". Стрибок удався - тепер у Таллінн їздять переймати досвід.
У Київ поки їздити нема до кого. Схоже, місцевому тигрові недоклали м'яса
Ігор Маскалевич
За матеріалами: Дзеркало Тижня
Поділитися новиною
