2047
Через глобальну кризу США можуть розвалитися так само, як Британська імперія
— Казна та Політика
Незбалансований розвиток світової торгівлі несе загрозу розвиненим країнам. Найбільше від цього страждають великі імперії.
Світова криза не в останню чергу виникла тому, що одні країни могли споживати більше, ніж провадити. Яскравим прикладом тому є Україна, зовнішньоторговельне сальдо якої перед кризою було негативним. Різницю покривали імпортні товари та послуги, які можна було ввозити в країну, фактично не оплачуючи (або з мінімальними митами). Цей обмін забезпечила сучасна система міжнародної торгівлі, в основу якої покладено знамениту теорію порівняльних переваг. Однак масований розвиток зовнішньої торгівлі несе для великих економік серйозні загрози. Першою жертвою виявилася Британська імперія. Зараз на черзі США.
В центрі теорії конкурентних переваг знаходиться споживач, який і приймає рішення, які товари й за якою ціною йому купувати. Всі інші економічні інститути вже реагують на це рішення. Результатом конкуренції стає поділ праці в міжнародному масштабі. Одним країнам вигідніше провадити одні товари, а іншим - інших.
Найпростіший приклад, коли південна країна, яка вирощує банани й обмінює їх на, наприклад, журавлину, що у надлишку є в іншій країні, безумовно, у північній. При такій постановці питання ніяких питань щодо того, чому існує зовнішня торгівля, не виникає. Дійсно, хіба може прийти комусь у голову думка вирощувати банани на півночі, а журавлину - на півдні. Порожня витрата часу й сил.
Однак насправді тут ми маємо справу з дуже окремим випадком теорії порівняльних переваг, а саме - з абсолютними перевагами двох країн. Ці переваги просто й наочно визначаються їх кліматичними особливостями.
Але зовсім інакше теорія починає звучати, коли одна країна обмінює комп'ютери на нафту з іншою. Негайно виникає питання: а що заважає навчитися самим виробляти комп'ютери? А нафту можна й поберегти для майбутніх поколінь, які зможуть розпорядитися нею більш ефективно.
Законодавче закріплення нерівності
Зрозуміло або незрозуміло, але на підставі теорії переваг міркували покоління державних діячів і вчених, починаючи з пізнього Середньовіччя. В результаті, наприклад, ніхто не дивувався, що прийнятий Британським парламентом в 1651 році Навігаційний акт жорстко припиняв використання іноземних кораблів у доставці вантажів з колоній у Британію. Цей акт бив по більш технічно оснащеному на той час голландському торговельному флоту.
Система обмежень на перевезення була скасована в 1849 році як неефективна. Щоправда, на той час Британія була вже імперією, над якою "ніколи не заходило сонце", і її могутність забезпечував найефективніший і найчисельніший військовий флот.
На той час британські парламентарії й згадали про інтереси споживача. Наприклад, вони скасували драконівські Хлібні закони, які обкладали імпортним тарифом імпорт дешевої кукурудзи з Америки. Карл Маркс назвав цю дату великим тріумфом вільної торгівлі.
Хлібні закони діяли в період з 1815-го по 1846 рік. Вони визначали розмір імпортного тарифу на всі ввезені в Британську імперію зернові культури. Англійською мовою назва цього закону - Corn Laws ("кукурудзяні закони") - куди точніше відображає реальність. Закон припускав м'яке зниження імпортного мита, яке завершилося лише до 1850 року. Таким чином, лише в середині XIX століття велика й жахлива Британська імперія - майстерня світу, яка контролювала в той час більшу частину земної кулі, зважилася на скасування імпортного мита на зернові культури.
Вводячи в 1815 році Хлібні закони, британський парламент, звичайно ж, не винаходив імпортні мита. Вони з'явилися разом з державою, але виконували зовсім іншу, податкову функцію. Мито було легко збирати. Саме тому право збору мита розглядалася як перша ознака самостійності держави.
Але Хлібні закони не переслідували податкові цілі. Їх можна вважати першим актом макроекономічного регулювання. Британські парламентарії відстоювали благополуччя своїх аграріїв, які не могли конкурувати із продукцією, привезеною з США за низькими цінами. Так уже склалося, що в ролі аграріїв на той час виступали ленд-лорди, які втрачали, таким чином, частини своїх прибутків, що було неприйнятним для Британії початку XIX століття й цілком нормальним у середині сторіччя.
Як це часто буває, потерпав простий британський народ. Ціни на зерно після введення мит зросли, що стало основою для народних повстань. Після скасування законів ціни на хліб упали й уже ніколи не піднімалися до попередні позначки.
Кожному своє
У парламентських дебатах про Хлібні закони брав участь знаменитий економіст Девід Ріккардо, який захопився економікою лише в цілком зрілому віці і який написав першу професійну роботу в 37 років. Саме Ріккардо вважається автором теорії про те, що кожна країна повинна провадити й експортувати те, що вміє робити краще завсіх і закуповувати все інше.
Щоправда, в реальності Ріккардо нічого подібного не говорив. До цієї точки зору був близький скоріше Адам Сміт, який задовго до Ріккардо висловив у "Багатстві націй" свою думку чітко і зрозуміло: "Якщо іноземна держава зможе постачати нам більше дешевими товарам, ніж це зможемо зробити ми самі, виходить, треба купувати його". Щоправда, потім він зробив застереження про те, що "частина продукції все-таки повинна провадитися самим".
Але це не міняло суті справи. "Кожному своє" - приблизно так можна сформулювати суть цієї теорії. Чим обумовлені абсолютні переваги? Найчастіше вказуються особливістю клімату, освіти, трудових навичок населення й інших особливих факторів виробництва.
Теоретики проти практики
Ще до того, як було скасувано Хлібних законів Адам Сміт і Девід Ріккардо повністю довели безперспективність дій держави, покликаної обмежити вільне переміщення товарів. Уже тоді стало зрозумілим, що не можна розвивати сучасну економіку за рахунок споживача. Вільна торгівля завжди й скрізь сприяє раціональному розподілу всіх наявних ресурсів і конкурентних переваг.
Проблема полігає лише в тому, що на практиці цю правильну теорію не зважилася використати жодна з реальних держав. Всі вони, від США й Німеччини до країн Південно-Східної Азії, уже в XX столітті робили ставку на стратегію розвитку, що припускала обмеження імпорту й заохочення експорту товарів і послуг.
Досягши ж певного рівня розвитку, багато країн відмовляються від твердої стратегії розвитку і повертаються обличчям до свого споживача. До того часу національна індустрія, як правило, уже досягає висот, на яких вона може вільно конкурувати з імпортом. Фактично країни починали працювати відповідно до теорії порівняльних переваг, лише ставши дуже сильними в економічних і політичних відносинах.
Тому основна перевага розвинених держав зараз полягає в можливості відмови від торговельного балансу - зразкової рівності імпорту й експорту товарів і послуг. У підсумку більша частина торговельного виторгу так чи інакше залишається в країні-імпортері у формі інвестицій. Зумівши забезпечити такий економічний порядок, уряд уже може не турбуватися про право вибору національного споживача.
У випадку із Британської імперії цей порядок носив відверто колоніальний характер. Зараз існують інші, більш "цивілізовані" механізми.
Смерть споживача
Але реальною проблемою для великої економіки була не теорія абсолютних або порівняльних переваг. Як з'ясувалося, уже в XX столітті при всіх очевидних перевагах масований розвиток зовнішньої торгівлі (як експорту так й імпорту) несе для великих економік серйозні загрози. Про це, на жаль, не писали ні Сміт, ні Ріккардо просто тому, що сама торгівля (або, якщо використати більш широкий термін, сфера розподілу) не розглядалася тоді як самостійний сектор економіки.
Ситуація почала мінятися вже наприкінці XIX століття, коли перша хвиля глобалізації породила формування потужного торгово-фінансового комплексу, діяльність якого синхронізується не з ритмами національної економіки, а із циклами товарної кон'юнктури.
Британія перша впала жертвою цієї тенденції. Зараз на місці колишньої світової фабрики функціонує світовий фінансовий і торговий центр. Ця хвиля зачепила й СРСР. Активне залучення країни у світову торгівлю ресурсами на початку 70-х дозволило, звичайно, підвищити загальний рівень споживання. Але імпульс внутрішнього розвитку зник. Зате активізувалися спроби використати важелі газової, нафтової та іншої дипломатій. Одночасно в країні з'явився досить потужний прошарок людей, які жили за законами міжнародного світу торгівлі, приносячи до бюджету країни валюту від торгівлі ресурсами. Але їм не подобалося, що вони не мали політичної влади. Тому їх можна вважати одними з тих, хто сприяв розвалу СРСР.
Але найсерйознішою жертвою реалізації конкурентних переваг у сфері розподілу може стать і найпотужніша донедавна економічна імперія - США.
Як показав досвід Британської імперії й показує американський досвід наших днів, повна воля вибору "імперського споживача" може призвести до загибелі самої імперії. Величезні потоки товарів і капіталів призводять до гіпертрофованого розвитку фінансово-торговельної системи. Власне, саме вона стає головною конкурентною перевагою країни. У цей сектор у повній відповідності з теорією Ріккардо спрямовується найбільш кваліфікована робоча сила. Інші сектори втрачають колишні переваги. В результаті центр влади, а виходить, і волі споживача може переміститися в іншу країну.
Поки це місце вакантне, але ми вже можемо чітко сказати, що зараз бачимо останній акт реалізації сценарію конкурентних переваг.
За матеріалами: Взгляд
Поділитися новиною
