2844
Жити будемо погано та довго
Українські металурги виходять за межі рентабельності. Це змусить їх шукати нових власників. Хто перший?
Спад на світовому ринку сталевої продукції буде глибоким і затяжним. Такий вердикт аналітиків. Через фінансову кризу в останні місяці будівельна діяльність завмерла, в автомобільній промисловості теж виникли серйозні проблеми.
У результаті скоротилося споживання сталі, і ціни на неї пішли вниз. У цій ситуації варто очікувати активізації на ринку злиттів і поглинань - висока вартість ресурсів виводить багатьох виробників за межу рентабельності, і вони стануть легкою здобиччю більше щасливих конкурентів.
Незважаючи на те, що проблеми виникли в головних галузей, що споживають сталь, у першому півріччі відбувалося швидке зростання цін на сталь. Це було пов'язано насамперед з обмеженням китайського експорту - 1 січня набуло чинності 25%-е експортне мито на сляби й заготівлі, і поставки із цієї країни скоротилися на 14% у порівнянні з торішнім рівнем. У світі утворився гострий дефіцит напівфабрикатів, і до липня міжнародні ціни на них практично подвоїлися. Коли вони більш ніж на 50% перевищили китайські, китайці відновили експорт, що привело до надлишку пропозиції.
Попит на сталеву продукцію став знижуватися, і виробники почали зменшувати завантаження потужностей. Однак ефект був незначним і зараз вони змушені знижувати ціни. У сформованій ситуації на відновлення ринку стали розраховувати в доступному для огляду майбутньому не варто. І багатьом виробникам доведеться припинити самостійне існування: спад завжди знаменує початок епохи злиттів і поглинань.
Особливо вразливі щодо цього українські компанії, які не мають власної сировинної бази. Цього року світові ціни на залізну руду підскочили на 65-71%. У руслі цієї тенденції збільшили ціни й українські виробники ЖРС, хоча й не настільки - вітчизняні сталеливарні компанії купують цю сировину на 20-25% дешевше, ніж, наприклад, китайці. Далі, різко виросли світові ціни на коксівне вугілля: їхній приріст у річних контрактах перевищив 200%. Дефіцит же вугілля в Україні державні шахти ліквідувати не в змозі (цього року він складе близько 10 млн. тонн), тому його доводиться імпортувати.
Однак Росія, що дотепер була стабільним постачальником, зараз вживає заходів з обмеження експорту коксівних вугіль в Україну. Тому українським компаніям необхідно імпортувати все більші обсяги коксівного вугілля з далекого зарубіжжя. Однак до вітчизняних портів не можуть заходити великотонні океанські судна, а перевалка на більше дрібні в румунській Констанці обходиться занадто дорого.
Ще одна проблема українських металургів обумовлена безперервним зростанням цін на послуги природних монополій - "Укрзалізниця" та "Нафтогаз України" підвищують тарифи зовсім непередбаченим чином. Нарешті, незважаючи на заяви Мінфіну та ДПАУ про те, що "відшкодування ПДВ за експортну продукцію металургам проводиться оперативно, і поточної заборгованості по ПДВ практично немає", за даними заступника міністра промполітики Сергія Грищенка, на 1 липня 2008 року борг по відшкодуванню ПДВ перед ММК ім. Ілліча перевищував 494 млн. грн., ДМК ім. Дзержинського був на рівні майже 332 млн. грн., ДМЗ ім. Петровського - більше 307 млн. грн., "АрселорМіттал Кривій Ріг" - понад 245 млн. грн., Алчевським меткомбінатом - майже в 184 млн. грн., "Запоріжсталлю" - більше 176 млн. грн. і т.д.
Відстали в модернізації
Найголовніше - українські сталеливарні компанії безнадійно спізнилися з модернізацією виробництва. Хоча зараз для цих цілей передбачені величезні інвестиції, схоже, що "поїзд пішов". Наприкінці вересня вітчизняні заводи продавали заготівлю, що накопичилася на портових складах (зроблену в липні-серпні) по $530-550 за тонну, хоча, за даними Володимира Власюка, директора "Укрпромзовнішекспертизи", собівартість української заготівлі становить $790 за тонну. Характерно, що ці витрати відчутно вище, ніж у Росії ($560), Китаї ($700) і Туреччини ($570). І це при тому, що "Метінвест" продає концентрат по $115-125 за тонну, тоді як металурги Європи та Китаю купують ЖРС по $200-250.
Хоча світові ціни на сировину вище за українських, витрати на тонну продукції в нас набагато більше. Це пов'язано як з порівняно низькою якістю української сировини, так і із застарілим обладнанням. Навіть незважаючи на це частка ЖРС у собівартості українського металу майже в півтора рази нижче, ніж у металі китайських або європейських виробників (за даними "Укрпромзовнішекспертизи"). Крім того, в Україні на виробництво тонни чавуну витрачається 550 кг коксу, а в країнах ЄС - всього 350.
Тому наші виробники, що експортують 75% своєї продукції, попросту не витримують цінової конкуренції. Китайці успішно витісняють їх з "власних" ринків у Південно-Східній Азії, а тепер, імовірно, доберуться й до Близького Сходу, куди нам вигідніше поставляти сталь через більше коротке транспортне плече.
Звідси випливає, що модернізація виробництва - єдиний спосіб зберегти конкурентноздатність на зовнішніх ринках. Однак тепер, коли почався затяжний спад, виникає питання: хто буде її здійснювати? Зрозуміло, що вертикально інтегрований "Метінвест холдинг", повністю забезпечений залізною рудою власного виробництва, цілком здатний реалізувати свою масштабну інвестиційну програму навіть в умовах фінансової кризи. Те ж можна сказати й про "ArcelorMittal Кривій Ріг" - материнська компанія цього підприємства володіє більш ніж достатніми ресурсами, як у фінансовому, так й у технологічному плані.
Інша справа - "ІСД", ММК ім. Ілліча й "Запоріжсталь", які кілька років тому мали можливості обзавестися власними ГЗКами (ліцензії на розробку надр вони, у всякому разі, одержали), але вирішили не вкладати гроші в будівництво, оскільки воно обійдеться дорожче, ніж купівля готової сировини. Фактично через помилку менеджменту вони опинилися в досить вразливому становищі - саме ці підприємства перші в списку на поглинання конкурентами.
Інтерес інвесторів
Однак самі по собі ці підприємства не представляють особливого інтересу для інвесторів: на першому місці для потенційних покупців стоїть питання доступу до сировинних ресурсів. Тому й виник альянс між "ArcelorMittal Кривій Ріг" та "ІСД", вважають експерти. Співвласник донецької компанії Віталій Гайдук, як глава групи радників прем'єр-міністра, цілком може лобіювати інтереси не тільки свої, а й власника колишньої "Криворіжсталі". Ці інтереси досить великі - від приватизації шахт і портів до добудування нещасливого КГЗКОРа та одержання ліцензій на неопрацьовані родовища.
З іншого боку, такі покупки цілком може дозволити собі й російський Evraz, майже повністю забезпечений власною рудою й з надлишком - коксівним вугіллям. Зрозуміло, їх може випередити "Метінвест", що вже зайнявся конвертацією свого виробництва на випуск високих переділів, що убезпечить компанію від непередбачених поворотів ринкових тенденцій.
Власне кажучи, саме така бізнес-модель представляє єдино розумний шлях розвитку галузі. Її й стануть використовувати майбутні власники українських заводів - ким би вони не були.
Однак зараз українські виробники не готові до боротьби з конкурентами, які за останні 25 років зробили технічну реконструкцію й значно підвищили продуктивність. Зрозуміло, що для масштабних перетворень українським компаніям необхідна державна підтримка.
На думку експертів ринку, ця підтримка може бути зроблена в декількох напрямках. Всередині країни необхідно забезпечити прозору систему формування тарифів на послуги природних монополій, надати металургам митні пільги на ввіз нового, зокрема, енергозберігаючого обладнання, і прискорити відновлення споживаючу сталь галузей. Варто також не підвищувати плату за використання надр, а надати право на їхню розробку тим компаніям, в яких зараз немає власних родовищ залізної руди. Довгострокові тенденції на сировинних ринках вже визначилися, і очевидно, що без будівництва нових ГЗКів не обійтися.
Зрозуміло, створення сировинної бази - досить дорога справа.
До того ж організація підземного видобутку обійдеться ще дорожче, і її собівартість буде вище. Однак такі проекти з лишком окупляться в довгостроковій перспективі. В цьому, вважають учасники ринку, міг би допомогти український уряд. Також необхідно лобіювати інтереси наших компаній на зовнішніх ринках. Адже саме по собі приєднання України до СОТ - аж ніяк не панацея. Його варто сприймати просто як основу, на якій можна будувати захист від антидемпінгових розслідувань. Також необхідно захистити вітчизняних виробників від прийдешнього напливу імпортної продукції, що роблять уряди всіх цивілізованих країн.
Ганна Смирнова
За матеріалами: Інвестгазета
Поділитися новиною
