559
Занадто тихі гавані. Нинішня система офшорів працювала ще в ХХ столітті
— Світ
Робочий день паризького відділення Базельського комерційного банку в середу 26 жовтня 1932 року несподівано затягнувся до ночі. О 16.10 в готель Ля-Тремуй на Єлисейських полях, в п’яти кімнатах якого розташувалася філія швейцарського банку, увійшов комісар Бартоле з поліцейським нарядом. У фойє він зустрів, як потім розповість пресі, певного відомого сенатора — клієнта фінустанови.
Бартоле заарештував 245 тис. франків готівки (€160 тис.) і опечатав усі шафи з документацією. Двох співробітників банку вивели в наручниках. Але головне — комісар вилучив 10 облікових книг, за якими він і прийшов. У них містилася банківська історія французьких клієнтів. Залишаючи свої гроші в Ля-Тремуй, вони ховали 20% своїх внесків, які мали віддавати державі у вигляді податків. Швейцарці на той момент не тільки зберігали банківську таємницю, але і не звітували перед французькою владою.
Тоді ніхто навіть не підозрював, що педантичність комісара Бартоле — він просто робив свою роботу — сколихне фінансовий світ і започаткує широке використання офшорів.
Слизький патріотизм
Чорна середа для Базельського комерційного банку могла б стати не настільки сумною, якби не французька політична лихоманка. Тільки 1932 року в країні змінилися чотири прем’єр-міністри і, відповідно, склади урядів. Коли журналісти вимагали оприлюднити список ухильників від податків — а їх у переліку клієнтів банку було понад 2 тис., міністр внутрішніх справ Каміль Шотан і міністр фінансів Луї Жермен-Мартен в один голос відповіли, що їм нічого про це не відомо.
Чому чиновники відверто брехали, стане зрозуміло за два тижні. У четвер 10 листопада на трибуну національних зборів — нижньої палати французького парламенту — вийшов депутат-соціаліст Фаб’єн Альбертен. За кілька днів до цього він заявив, що має копію списку. Імена, названі Альбертеном, сколихнули громадськість. Клієнтами скандального банку виявилися три сенатори (члени верхньої палати парламенту), десяток генералів, кілька відомих суддів, два єпископи. А також власники автоконцерну брати Пежо, законодавець тодішньої парфумерної моди Франсуа Коті, меблевий магнат мільярдер Вольф Левітан.
“Це люди з винятково вразливим патріотизмом,— розпинав Альбертен фігурантів скандалу.— Вони, можливо, не підозрюють, що гроші, які вони залишають у Швейцарії, легко бере в борг Німеччина”.
Однак для прем’єр-міністра Едуара Ерріо це не стало аргументом. Хоча Берлін і перебував під економічними санкціями, встановленими після Першої світової війни, саме за часів Ерріо Франція повністю відмовилася від німецьких репарацій. Дірки в бюджеті прем’єр латав, підвищуючи податки для малого та середнього бізнесу, зменшуючи платню держслужбовцям і знижуючи дотації сільському господарству — селянам, які скорочували свої угіддя, навіть виплачувалися премії.
“Чиновники з департаменту фінансів і представники деяких банків, з якими я говорив останніми днями, повідомили мені: шахраї недоплачують країні 4 млрд франків на рік (понад €2,5 млрд)”,— говорив з трибуни Альбертен.
Він закликав прем’єр-міністра терміново почати розробку міжнародних конвенцій, які б забороняли ухилення від податків. Але Ерріо вже за місяць пішов у відставку. За іронією — через те, що французькі банки відмовилися давати кредити уряду.
Скандал поступово згас. Його фігуранти відбулися короткочасним соромом, а Базельський комерційний банк — легким переляком. Однак заметушилися великі закордонні клієнти швейцарських фінансових установ. Адже їм довіряла свої гроші навіть американська мафія після того, як 1931 року Аль Капоне сів на сім років за несплату податків.
Меєр Ланськи, бухгалтер гангстерських угруповань США, на початку 1930‑х став регулярно переказувати грошові потоки своєї команди в Старий світ. Незабаром через підставних осіб він придбав один з невеликих швейцарських банків, який допоміг йому успішно розвивати гральний бізнес в Майамі.
Не бажаючи повторення французького скандалу, клієнти один за іншим терміново закривали рахунки у Швейцарії. Країну охопила паніка. У Берні уряд назвав ситуацію “загрозою національній безпеці”.
А вже в листопаді 1934 року парламент Швейцарії 199 голосами з 200 проголосував за 47-му статтю закону про фінансову безпеку. Розкриття особистих даних клієнтів банків тепер прирівнювалося до кримінального злочину. Це відразу ж заспокоїло вкладників, і за наступні три роки швейцарські банки повернули свої позиції. Ба більше, зарубіжні активи, якими вони керували, збільшилися на 28%
Офшор в серці Європи
До моменту посилення захисту банківської таємниці в уряду в Берні з’явилося благородне виправдання. В Німеччині до влади прийшли нацисти, і єврейські громадяни Третього рейху почали ховати свої заощадження в сусідній Швейцарії. Ще б пак, їхні особисті дані мали бути надійно заховані.
Проте нацисти серйозно взялися за своїх співгромадян, які ухиляються від податків. Адольф Гітлер, який очолив Рейх, видав указ, згідно з яким усі, хто зберігає гроші за кордоном, підлягають смертній карі. Як мінімум трьох людей стратили після публічних судових слухань. Безліч інших просто зникали. І все через те, що, незважаючи на захищеність даних клієнтів, гестапо — таємна нацистська поліція — протрусило швейцарські банки.
Ще у XVIII столітті французький філософ Вольтер говорив: “Якщо ви бачите, як швейцарський банкір кидається у вікно, стрибайте за ним — там точно є гроші”. Про цей жарт згадували й у історіях з єврейськими рахунками. Щоб отримати інформацію про них, гестапо активно підкуповувало банківських службовців. Там, де це було складно, використовували майже законні методи. Найвідомішою стала місія агента Ганса Георга Томе, який оселився в Цюриху в рік прийняття 47‑ї статті.
Томе об’їжджав банки і клав невеликі суми на рахунки німецьких громадян, яких на батьківщині підозрювали в зберіганні грошей у Швейцарії. Хоча тамтешні банки зазвичай не працювали з третіми особами, але в цьому разі вони закривали очі — мовляв, клієнтові загрожує розправа, а посередник не забирає, а вносить гроші. Так, наприклад, Томе поклав на рахунок Антона Фабриціуса, підприємця з Ганновера, 20 тис. франків ($5 тис). Їх охоче прийняли. Для гестапо це означало одне — у клієнта є рахунок в Швейцарії. Після цього Фабриціус зник.
В іншому випадку після анексії Німеччиною Австрії в 1938 році до рук гестапо потрапив Генрі Ловінгер, власник прального бізнесу у Відні. Йому запропонували свободу — але тільки якщо Ловінгер переведе всі гроші зі швейцарських рахунків, про які, як виявилося, гестапо знало, на користь Рейху.
Про безліч подібних історій стало відомо лише після війни. До кримінальної відповідальності за розкриття банківської таємниці ніхто не був притягнутий. А величезні внески, власники яких загинули в нацистських концтаборах, назавжди залишилися в швейцарських банках.
Спадкоємців стали шукати тільки в 1997 році, та й то після того, як охоронець одного базельського банку випадково виявив підготовлені до знищення документи довоєнних вкладників.
У жовтні 1966 року комітет сенату США, який розслідував діяльність швейцарських банків під час Голокосту, вислухав Естель Сапір. Її батька з Франції відправили до одного з концтаборів у Польщі, звідки він не повернувся. Перед цим батько встиг докладно пояснити Естель, де вміщено його активи. Після війни вона без проблем зняла гроші в англійських і французьких банках. Потім був швейцарський Credit Suisse. У Сапір з собою була розписка від батька, датована 1938 роком, і документи про розміщення депозиту.
“До мене вийшов молодий чоловік і попросив: “Покажіть мені свідоцтво про смерть вашого батька”,— розповідала Сапір.— Я відповіла йому: “Звідки у мене таке свідоцтво? За ним мені треба було б звертатися до Гіммлера, Гітлера, Ейхмана”. Я розплакалася. Вибігла з банку на вулицю. Ніколи більше я до Швейцарії не поверталася”.
Сапір зверталася до багатьох відділень банку в інших країнах світу з 1946 по 1957 рік, і 20 разів Credit Suisse відхиляв її прохання про повернення батьківських грошей.
У швейцарських банках сховали гроші і самі нацисти. За даними американського історика та дипломата Стюарта Айзенштата, за шість років Другої світової війни вони перевели туди не менш $5,6 млрд в сучасному еквіваленті.
Джерсі чи в’язниця
Головними конкурентами швейцарських банкірів стали офшори.
Для американців і британців податковим раєм була Панама. 1919 року там почали діяти нові фінансові принципи. Спочатку в країні могли реєструватися іноземні судна під місцевою юрисдикцією, що дозволяло американським і британським судновласникам уникати високих податків. А 1927 року американські фінансові магнати допомогли крихітній Панамі запровадити законодавство про заснування компаній, яке дозволяло будь-кому без жодних питань створювати там неоподатковувану анонімну корпорацію.
“Панама переповнена безчесними юристами, банкірами, агентами із заснування компаній і безчесними компаніями,— описував ситуацію вже кінця ХХ століття один зі співробітників Митного управління США.— Чорна діра, через яку країна стала одним з найбрудніших корит для відмивання найбрудніших грошей у світі”.
Утім, британським фінансистам необов’язково було звертатися до далекої заморської держави.
Коли після війни Велика Британія стала скидати колоніальний баласт, раптом виявилося, що можливості для офшорів у неї просто під носом. Нормандські острови Джерсі та Гернсі в протоці Ла-Манш, а також острів Мен біля південно-західного узбережжя Шотландії були давніми британськими володіннями, однак мали особливий статус. Їхні мешканці багато століть обирали свій парламент і уряд, хоча він затверджувався в Лондоні. Через низький товарообіг і відсутність великої промисловості на островах завжди були невисокі податки на товари та послуги — в межах 5-7%, і Лондон їх ніколи не регулював.
Ще до війни деякі ділки з метрополії зметикували, що до фінансового раю рукою подати. Але в 1940‑му Нормандські острови окупувала Німеччина і підвищила там податки до 20%. У 1945‑му все повернулося на круги своя, і британські землі в Ла-Манші стали обітованими для ділків із Сіті (бізнес-квартал Лондона). Незабаром навіть з’явилася приказка Джерсі чи в’язниця.
До початку 1960‑х на островах поширилася хитра практика отримання англійськими компаніями реєстрації в юрисдикції Нормандських островів без переміщення в цю юрисдикцію. За чинними місцевими законами, для цього треба було включити до складу ради директорів компанії хоча б одного резидента Нормандських островів і проводити річні збори ради директорів за межами островів Гернсі та Джерсі. Але і тут — будь ласка. Найближча до них суша — острів Сарк. Там зазвичай і відбувалися вирішальні зустрічі, які зазвичай перетворювалися на бенкети. У журналістському середовищі виникла назва цієї системи — Sark Lark, саркська втіха.
У тих-таки 1960‑х Велика Британія почала довгі переговори про вступ до Європейського економічного співтовариства, який відбувся тільки 1973 року. Лондон доклав усіх зусиль, щоб Джерсі, Гернсі та Мен залишилися поза структурами Римського договору. Джеффрі Ріппон, відповідальний за переговори, під час свого візиту на острови в 1971 році заявив: “Ваша податкова автономія гарантована — кажу це свідомо і повільно. Не виникне питань про те, що вам доведеться застосовувати якісь елементи податкової політики співтовариства”.
Так воно і сталося. Зараз, за найобережнішими підрахунками, розмір податкових платежів, які щорічно недоотримують фіскальні органи через реєстрацію компаній на трьох цих островах, становить $30 млрд.
Олег Шама
За матеріалами: НВ
Поділитися новиною
