9318
Олігархічна опозиція: реалії чи ілюзії?
В останні місяці в пресі активно насаджується теза, що тільки формування олігархічної фронди – опозиції – здатне вивести Україну з нинішнього глухого кута історичного розвитку.
Швидше за все, ці ілюзії породжені низкою факторів.
По-перше – результатами недавніх виборів у Верховну раду, що дозволили не тільки зберегти, а й зміцнити позиції режиму Віктора Януковича.
По-друге – пристосовництвом лідерів опозиційних партій, які заради отримання місць в парламенті відмовилися від радикальної боротьби з владою.
По-третє – нездатністю громадянського суспільства організувати гідну відсіч наступу Партії регіонів на права і свободи пересічних громадян.
По-четверте – апатією і невір’ям більшості населення в можливість зміни політичної та соціально-економічної ситуації в країні.
“Сім’я” пробує олігархів на смак
Відпрацьовуючи замовлення “колективного несвідомого”, опозиційна преса організувала справжню інформаційну кампанію, мета якої – підштовхнути олігархів на боротьбу зі “злочинним режимом”.
І це зрозуміло: всі революції – Велика англійська, Велика французька, Жовтнева соціалістична і Українська помаранчева – не відбулися б, якби їх не фінансували “Індепендент”, масонська ложа Ілюмінатів, кайзерівська Німеччина, західні фонди і Борис Березовський.
Більшість журналістів та експертів головною причиною розладу в партії влади називають апетити “Сім’ї”, що зростають непомірними темпами.
Під патронажем “тата” Олександр Янукович разом з “молодореформаторами” не тільки приватизував вищі пости, не тільки перетворив правоохоронну систему на слухняний інструмент з досягнення своїх шкурних інтересів, але й почав віджимати у “старих” олігархів найбільш дохідні ніші бізнесу.
При цьому ЗМІ поряд з прізвищами традиційних опальних “опозиціонерів” – Коломойського і Жеваго – називають не менш значущих товаришів – Порошенка, Пінчука, Ярославського і навіть Фірташа та Ахметова.
Наскільки сильні мотиви кожної групи олігархів – умовно кажучи, опозиційної, лояльної та придворної, щоб зважиться на політичну конфронтацію з кланом Януковичів.
Безболісність офшорно-трансферних укусів
Спільним, що спонукає олігархів до протистояння з “Сім’єю”, преса називає підписання в 2012 році угоди з Кіпром про уникнення подвійного оподаткування та запобігання ухилення від податків, а також внесення Кабміном у Верховну раду проекту закону про трансферне ціноутворення.
Перше передбачає введення податку на дивіденди в розмірі 5% з офшорних фірм, зареєстрованих на острові. Друге – істотне обмеження схем уникнення оподаткування вертикально-інтегрованих та пов’язаних компаній.
Однак якщо вчитатися в кіпрську угоду і проект закону, то можна дійти до висновку, що вони лише імітують вирішення проблеми уникнення оподаткування і тіньового виведення капіталів з України. Для олігархів це лише “укус комара”.
По-перше, за словами екс-міністра економіки Сергія Терьохіна, Кіпр, незважаючи на підписану угоду, залишається офшорною зоною.
Щоб по-справжньому вирішити проблему ухилення від податків за допомогою кіпрських офшорних фірм, Верховній раді необхідно схвалити зареєстрований 6 вересня 2012 р. проект закону “Про денонсацію угоди між урядом СРСР і урядом Республіки Кіпр про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна” №7091.
Тоді б Кіпр став однією з визначених Кабміном офшорних зон. При угодах з нею українським компаніям дозволялося відносити на валові витрати лише 85% від суми контракту.
По-друге, при анонсуванні закону “Про трансферне ціноутворення” міністр доходів і зборів Олександр Клименко стверджував, що з його допомогою олігархів змусять щорічно платити додатково 20 млрд грн.
Однак в проекті держпрограми активізації розвитку економіки на 2013-2014 роки йдеться про отримання бюджетом з його допомогою лише 0,5 млрд грн. Тобто про суму, меншу від тієї, яку планується вилучити у звичайних громадян внаслідок запровадження обов’язкового декларування доходів і видатків.
Навіщо в такому разі схвалювати закон “Про трансферне ціноутворення”, якщо він не торкнеться ні олігархів з вертикально-інтегрованими структурами, ні експортерів сировини?
Наскільки ж сильні протестні мотивації проти “Сім’ї” у знакових олігархів кожної з трьох названих груп?
Головним показником початку протистояння Ріната Ахметова і Дмитра Фірташа з президентським пулом “молодореформаторів” журналісти та експерти називають такі складнощі, що виникають.
У першого – з Олександром Януковичем щодо вугільних підприємств і Іллічівського морському порту, а у другого – проведені податкові перевірки кількох хімічних підприємств і затримки з поверненням їм великих сум ПДВ.
Однак всі ці “непорозуміння” непорівнянні з тим, що з барського плеча Ахметову було дозволено майже безкоштовно приватизувати в 2012 році шість енергокомпаній і одержати в концесію три вугільні об’єднання.
Фірташ, у свою чергу, купив 14 з 17 облгазів і міськгазів, Харківську ТЕЦ і Кримський титановий завод, а також отримав у безкоштовне користування газові трубопроводи і Запорізький титаномагнієвий комбінат.
У 2013 році Ахметов планує придбати як мінімум “Центренерго”, “Донбасенерго” і низку вугільних шахт, а Фірташ чотири з шести виставлених облгазів та міськгазів, кілька великих ТЕЦ і Одеський припортовий завод.
Хіба цього недостатньо, щоб королі ключових галузей стерпіли дрібні укуси “Сім’ї” і зберегли політичну лояльність до президента?
Особливої уваги у відносинах “придворних” олігархів з “Сім’єю” заслуговує ситуація з молодшим партнером Фірташа Валерієм Хорошковським. Як відомо, за час президентства Януковича він встиг побувати головою СБУ, міністром фінансів та першим віце-прем’єром.
Йому не знайшлося місця в новому уряді, він негативно висловився про повторне призначення Азарова його керівником, і нібито унаслідок тиску влади він змушений був продати “Інтер”. Все це послужило приводом для ЗМІ стверджувати, що “газовий клан” почав переходити в опозицію до “Сім’ї”.
Однак і факт причетності до нього голови президентської адміністрації Сергія Льовочкіна, і масштабні приватизаційні плани Фірташа, і аналіз кар’єрних ривків Хорошковського свідчать, що за допомогою останнього влада почала багатоходову комбінацію зі створення запасного варіанту на випадок непередбаченого розвитку ситуації в період виборів 2015 року.
Пінчук і Тігіпко як заручники геополітичної гри Москви
Позицію “лояльних” олігархів по відношенню до “Сім’ї” сьогодні визначають не їхні образи на дії “молодореформаторів”, не внутрішній фактор в цілому, а зусилля Кремля, що активізувалися в останні місяці, з виштовхування вітчизняних бізнесменів з російського ринку з метою змусити їх підтримати зусилля Москви із втягування України в Митний союз.
На початку лютого російські чиновники озвучили розмір квоти для українських виробників труб на шість місяців. В результаті “санкціонована” Кремлем частка “Інтерпайпу” на російському ринку зменшилася на 20%.
Якщо в минулому півріччі компанія мала право на безмитний експорт 150 тис тонн труб, то тепер – тільки на 120 тис тонн.
Початок 2013 року не порадував і вітчизняних вагонобудівників.
За даними агентства “Інтерфакс-Україна”, один з найбільших в СНД виробників вагонного лиття Кременчуцький сталеливарний завод – КСЗ – знову призупинив роботу через проблеми, що виникли з сертифікацією продукції заводу та її збутом.
З початку 2012 року на українські підприємства стали регулярно навідуватися російські ревізори і вишукувати недоліки у вагонному литті, а заодно – розчищати місце на своєму ринку для місцевих виробників. Крім КСЗ увагу росіян привернув маріупольський “Азовмаш” Юрія Іванющенка.
Врегулювати питання з Росією можна тільки на політичному рівні. Тому у Пінчука, Тігіпка та інших лояльних до режиму Януковича олігархів немає часу чекати зміни влади – вони втрачають гроші зараз. Та й сподіватися на обрання на майбутніх виборах більш дружнього до Росії президента не доводиться.
Конфлікт Ярославського з мером Харкова Геннадієм Кернесом, в результаті якого перший продав футбольний клуб “Металіст”, вважати інакше як дитячою сваркою у пісочниці не можна.
Спроби деяких журналістів кваліфікувати даний крок харківського олігарха як його перехід в опозицію до нинішнього режиму, звичайно ж, несерйозні. Бізнес-біографія колишнього зятя Масельського свідчить, що опонувати владі не в його стилі.
Чому влада допомагає Жеваго
Найбільше на роль фінансових спонсорів могильників нинішнього режиму претендують опозиційні олігархи – Костянтин Жеваго, Ігор Коломойський і Петро Порошенко, що примкнув до них останнім часом.
По-справжньому опозиційним з названих персонажів умовно можна вважати тільки Жеваго. З травня 2006 року по березень 2010 року він формально був депутатом Верховної ради за списком БЮТ.
Після програшу Юлії Тимошенко на президентських виборах він останнім з великих бізнесменів вийшов з фракції БЮТ, але нікуди офіційно не увійшов.
У 2011 році низка підприємств Жеваго – банк “Фінанси і кредит”, Стахановський вагонобудівний завод, Білоцерківський шинний завод “Росава” і фармацевтична компанія “Артеріум” – піддалися агресивним візитам СБУ.
Журналісти та опозиційні політики не забули розцінити це як останнє попередження Жеваго бути розсудливим і якщо не перейти в Партію регіонів, то, принаймні, перестати допомагати Тимошенко.
Що сталося між останнім бютівським спонсором і владою – невідомо, але перевірки закінчилися несподівано швидко. Більше того, за підсумками 2011 року основний виробничий актив Жеваго “Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат” втричі збільшив чистий прибуток, у порівнянні з 2010 роком.
Вищі показники показали і більшість інших підприємств Жеваго. У другій половині 2011 року і в 2012 році влада не заважала олігархові розвивати бізнес, що, звичайно, для неї нетипово. Не перешкоджала вона і нещодавньому обранню Жеваго народним депутатом по Полтавській області.
Бізнес-партизан Коломойський свого не упустить
Найскладніші відносини з режимом склалися в Ігоря Коломойського.
З одного боку, через причіпки і наїзди влади на його бізнес в 2012 році він призупинив роботу Стахановського і Запорізького феросплавних заводів, почав банкрутити “АероСвіт” і “Донбасаеро”, посилив захист своїх часток в “Укрнафті” та “Укртатнафті”.
Йому довелося боротися за повернення конфіскованого податковою службою бензину на заправках ТНС і прикривати за допомогою маневрів головний актив – ПриватБанк.
З іншого боку, Коломойський примудрився отримати з негативу користь і чималий дохід. У 2012 році він перевів через свій банк більше, ніж інші олігархи, грошей в офшори і зумів “умовити” уряд ухвалити постанову про пільгові тарифи на електроенергію для виробництва феросплавів.
Крім того, керівництво Міністерства інфраструктури висловилося на підтримку реанімації “АероСвіту”, а Податкова адміністрація успішно оскаржила попереднє судове рішення про початок банкрутства авіакомпанії.
Коломойський взяв участь у нараді у президента з приводу європейського чемпіонату з баскетболу в 2015 році, після якої заявив про готовність побудувати в Одесі сучасний баскетбольний комплекс за 400 млн грн.
Оскільки Коломойський нічого не робить без вигоди для себе, можна зробити висновок про його нинішні взаємини з владою. І в цьому немає нічого дивного: олігарх має великий негативний досвід спілкування з опозицією.
Хоча він допомагав фінансами БЮТ, Тимошенко не пішла йому назустріч у 2009 році на приватизаційному конкурсі Одеського припортового заводу.
Порошенко: страждання за владу в ім’я прибутку
Останнім часом в число “опозиційних” олігархів записався Петро Порошенко. Ні для кого не секрет, що всі свої політичні кульбіти з часу першого його обрання народним депутатом у 1998 році він робив для збереження та примноження капіталів, зароблених батьком у 1990-ті роки.
Членство в СДПУ (о), участь у створенні Партії регіонів, перехід в опозиційну до Леоніда Кучми “Нову Україну”, заняття однієї з ключових посад в команді президента Віктора Ющенка, скандальне звільнення з посади секретаря РНБО – такий був перший кульбіт політика і підприємця.
Втім, Порошенко зумів здійснити свою бізнес-мрію і значно піднятися в олігархічному рейтингу – перейти з мільйонерів в мільярдери.
Після тривалої політичної бездіяльності в кінці каденції другого уряду Тимошенко він був призначений міністром закордонних справ. У лютому 2012 року Порошенко став міністром економічного розвитку і торгівлі в уряді Миколи Азарова.
За короткі періоди перебування на обох міністерських посадах він зарекомендував себе, перш за все, тим, що активно лобіював свій аграрний і автомобілебудівний бізнеси.
На останніх виборах Порошенко був обраний по мажоритарному округу на Вінниччині, проте місця в новому уряді Азарова йому не знайшлося. Це змусило Порошенка знову почати балансувати на грані влада-опозиція.
Щоб не допустити переходу Порошенка в опозиційний табір, влада традиційно використовує тактику “батога і пряника”.
З одного боку, недавнє рішення Вищого адміністративного суду про позбавлення мандата близького до Порошенка депутата Олександра Домбровського стало для бізнесмена недвозначним попередженням.
З іншого боку, Кабмін вніс у Верховну раду закони, в яких передбачені преференції та пільги вітчизняному автопрому, а значить – і для автомобільної корпорації “Богдан моторс” Порошенка.
У свою чергу, лідер об’єднаної опозиції Арсеній Яценюк заявив, що не відкидає можливості висування Порошенка єдиним кандидатом від опозиції на виборах мера Києва. Проте обрання столичним головою Порошенка, а не того ж Кличка, – не найгірший варіант і для нинішньої влади.
Як би не розвивалися події, можна не сумніватися: вибір Порошенка будуть визначати його бізнес-інтереси, а не якісь абстрактні політичні цілі.
Ефемерність олігархічної фронди
Проведений аналіз дозволяє зробити такі висновки.
1. Характер відносин великого капіталу з владою в Україні визначається тільки його фінансово-економічними інтересами.
2. Після обрання президентом Януковича відбулася якісна деградація політичного ладу в Україні: олігархічна демократія західного зразка трансформувалася в свій азіатський інваріант – султанізм.
3. Стахановські темпи приросту капіталів президентської “Сім’ї” обумовлені не її бажанням відібрати у “старих” олігархів всі їхні активи, а прагненням швидше зрівнятися з ними за багатством і ступенем впливу в суспільстві.
4. Головна причина нинішніх “наїздів” влади на олігархів – припинити будь-які їх спроби фінансування опозиційних лідерів і партій під час президентської виборчої компанії, що вже фактично почалася.
5. Оскільки у випадку обрання президентом будь-якого з опозиційних лідерів той буде змушений проводити антиолігархічну політику, збереження нинішнього режиму Януковича становить для українських магнатів менше зло, ніж його заміна на більш прогресивний лад.
Тому всі твердження про початок олігархічної фронди в Україні є лише спробами видати бажане за дійсне.
Володимир Ларцев
За матеріалами: Економічна Правда
Поділитися новиною
